Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
ви не можете очікувати, щоб мої люди…
– Я очікую, що кожен внесе в це свою частку. Якщо це комусь не подобається, хай вертає до Адуа. Хай вертає й пояснює причину своєї неохоти архілекторові. – Ґлокта вишкірився на генерала своєю беззубою усмішкою. – Генерале, незамінних людей немає, зовсім немає.
На рожевому обличчі Віссбрука щедро виступили великі краплі поту. Жорсткий комір його форми потемнів від вологи.
– Звичайно, кожен має внести свою частку! Робота над ровом почнеться негайно! – Він кволо спробував усміхнутися. – Очільнику, я знайду всіх, кого треба, але мені знадобляться гроші. Якщо люди працюють, їм треба платити, навіть тубільцям. Ще нам знадобляться матеріали; все потрібно завозити морем…
– Позичте необхідну для початку суму. Працюйте в борг. Поки що обіцяйте все й не давайте нічого. Його Преосвященство все забезпечить. – «Дуже на це сподіваюся». – Щоранку звітуйте мені про хід своєї роботи.
– Так, щоранку.
– У вас чимало справ, генерале. Раджу вам розпочати.
Віссбрук на мить застиг, ніби не знаючи, віддати йому честь чи ні. Кінець кінцем він просто розвернувся на підборах і побрів геть. «Досада професійного солдата, яким командує цивільний, чи щось більше? Чи не руйную я його ретельно виснуваних планів? Можливо, планів продати місто гуркам?»
Вітарі зіскочила з парапету на тротуар.
– Його Преосвященство все забезпечить? Це було б для вас удачею.
Вона неквапливо пішла геть, і Ґлокта насуплено подивився їй у спину, тоді насуплено подивився в бік пагорбів на материку, а потім насуплено глянув угору, на Цитадель. «Небезпеки зусібіч. Я застряг між архілектором і гурками, і поряд немає нікого, крім невідомого зрадника. Якщо я проживу хоч один день, це буде дивом».
Невиправний оптиміст, можливо, назвав би це місце генделиком. «Але цей заклад навряд чи вартий цієї назви». Хижа, від якої відгонить сечею і в якій стоїть трохи меблів; повсюди старезні плями від поту й нещодавно розлиті рідини. «Така собі помийна яма, з якої вигребли половину помиїв». Тамтешні клієнти та працівники були дуже схожі між собою: п’яні, засиджені мухами тубільці, що розтягнулися на спеці. Посеред цієї розгульної сцени розтягнувся й міцно спав Нікомо Коска, славетний солдат удачі.
Його стілець із плавнику, гойднувшись назад, притулився до забрьоханої стіни та стояв на задніх ніжках. На столі перед ним лежав один його чобіт. Колись той чобіт, певно, був неймовірно вишуканий і яскравий: чорна штирійська шкіра, золота шпора та пряжки. «Тепер уже ні». Його передок прогнувся й посірів від завзятого використання. Шпора відламалась, із пряжок злущувалася позолота, а залізо під нею заплямувала бура іржа. Крізь дірку в підошві на Ґлокту дивився кружечок рожевої шкіри з пухирями.
«І навряд чи знайшовся б чобіт, який краще пасував би своєму власникові». Довгі вуса Коски, які, без сумніву, було потрібно вкладати воском набік, як заведено у штирійських модників, мляво й безживно звисали обабіч його напівроззявленого рота. Його шия та щелепа були вкриті тижневим заростом, чимось середнім між бородою