Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
всілася на край столу.
– То що тебе сюди привело? Я думала, ти розносиш прутневу гниль по Штирії.
– Моя популярність удома дещо зменшилася.
– Зайвий раз опинився по обидва боки протистояння, так?
– Щось таке.
– Але дагосканці зустріли тебе з розпростертими обіймами?
– Мене більше порадувало б, якби ти зустріла мене з розведеними ногами, але неможливо отримати все, чого хочеться. А хто твій приятель?
Ґлокта витягнув однією зболеною стопою благенький стілець і опустився на нього, сподіваючись, що той витримає його вагу. «Падіння на підлогу, в купу розтрощеного пруття, аж ніяк не справило б потрібного ефекту, чи не так?»
– Мене звати Ґлокта. – Він витягнув спітнілу шию в один бік, а тоді у другий. – Очільник Ґлокта.
Коска довго на нього дивився. Очі в нього були налиті кров’ю, запалі, з важкими повіками. «І все ж у них видно певний розрахунок. Можливо, він і наполовину не такий п’яний, як удає».
– Той самий, що бився в Гуркулі? Полковник кінноти?
Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка. «Навряд чи можна сказати “той самий”, але мене все ж таки навдивовижу добре пам’ятають».
– Я полишив військову службу кілька років тому. Мене дивує, що ви про мене чули.
– Боєць має знати своїх ворогів, а найманець ніколи не знає, ким може бути його наступний ворог. У військових колах варто зауважувати, хто є хто. Колись у минулому вас згадували при мені як людину, на яку варто звернути увагу. Як я чув, відважну й розумну, але нерозсудливу. Далі я не чув більш нічого. А тепер ви тут, працюєте в іншій царині. Ставите запитання.
– Нерозсудливість усе-таки не пішла мені на користь, – знизав плечима Ґлокта. – А час треба чимось займати.
– Звичайно. Як я кажу, ніколи не сумнівайтеся в чужому виборі. Неможливо знати чужі мотиви. Ви прийшли випити, очільнику? На жаль, тут немає нічого, крім цієї сечі. – Він змахнув пляшкою. – Чи ви маєте до мене запитання?
«Маю, і вдосталь».
– У вас є досвід облог?
– Досвід? – захлинувся Коска. – Ви питаєте про досвід? Ха! Вже чого-чого, а досвіду мені не бракує…
– Так, – буркнула Вітарі через плече, – бракує тільки дисципліни й відданості.
– Ну, так, – насуплено глянув Коска їй у спину, – це все залежить від того, у кого спитати. Але я був під Етріною та під Мурісом. Серйозні там були облоги. А ще я сам кілька місяців тримав у облозі Віссерін і майже його здобув – просто мене заскочила зненацька та дияволиця Меркатто. Пішла на нас кавалерією до світанку, із сонцем за спиною і все таке, вчинила збіса не по-дружньому, сучка така…
– Я чула, ти тоді був п’яний до безпам’ятства, – пробурчала Вітарі.
– Ну, так… Потім я шість місяців утримував Борлетту проти великого герцога Орсо…
Вітарі пирхнула.
– Поки він не заплатив тобі, щоб ти відчинив браму.
Коска сором’язливо всміхнувся.
– Сума була страшенно велика. Але він так і не прорвався боєм! Цього в мене не відняти, еге ж, Шайло?
– Маючи