Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
із нього на першого коня й того, хто на ньому сидів.
Клятий союзний хлопчисько з напруженою спиною. Сидить у сідлі, як король на троні, ніби народитися з симпатичним обличчям – це досягнення, яким слід безмірно пишатися. Він був гарненький, чистенький і ніжний, як принцеса. Ферро безрадісно всміхнулася самій собі. Принцеса Союзу – ось він хто. Гарних на вроду людей вона ненавиділа навіть більше за потворних. Красі ніколи не можна довіряти.
Когось менш гарного, ніж отой здоровий покидьок із дев’ятьма пальцями, ще треба було пошукати. Він сидів у сідлі зігнувшись, наче великий мішок рису. Рухається повільно, чухається, шморгає носом, жує, як велика корова. Вдає, ніби в ньому немає бажання вбивати, немає божевільної люті, немає диявольщини. Її це не обманювало. Він кивнув їй, а вона насупилась у відповідь. Він – диявол у коров’ячій шкурі, і вона не обманюється.
Утім, він кращий за того клятого навігатора. Той постійно балакає, постійно всміхається, постійно сміється. Ферро ненавиділа балачки, ще більше ненавиділа усмішки, а найбільше ненавиділа сміх. Дурний маленький чоловічок зі своїми дурними історіями. Він снував плани та стежив, прикриваючись своїми побрехеньками, вона це відчувала.
Залишався тільки Перший з-поміж магів, а йому вона довіряла найменше. Вона побачила, як його очі ковзнули до воза. Він дивився на торбу, в яку поклав скриню. Важку квадратну скриню, сіру та тьмяну. Він думав, що цього ніхто не бачив, але вона побачила. Повний таємниць – ось він який. Лисий покидьок із товстою шиєю й дерев’яною жердиною, поводиться так, ніби все життя чинив самі лише добрі справи, ніби геть не уявляє, як висадити в повітря людину.
– Кляті блядські біляки, – прошепотіла вона самій собі. Нагнулась і сплюнула на стежку, а тоді гнівно вдивилася в їхні спини, тим часом як вони їхали поперед неї. Чому вона дозволила Юлвеєві вмовити себе на це божевілля? Подорож на далекий холодний захід, де їй нічого робити. Вона мала повернутися на Південь і битися з гурками.
Збирати з них те, що вони їй заборгували.
Подумки проклявши ім’я Юлвея, вона пішла за іншими до мосту. Він здавався дуже старим – із плямами лишайників на щербатому камінні та з глибокими коліями там, де його поверхнею котилися колеса возів. Котилися туди-сюди тисячі років. Під його єдиною аркою дзюрчав швидкоплинний струмок із холоднючою водою. Біля мосту стояла низенька хатинка, що за довгі роки осіла та ввалилася в місцевість. Різкий вітер виривав із її димаря струмені диму й розносив їх навколо.
Надворі стояв лише один вояк. Може, витягнув такий жереб. Він стояв, притиснувшись до стіни й закутавшись у важкий плащ; кінське волосся на його шоломі від поривів вітру метлялося туди-сюди, а його спис був забутий біля нього. Баяз зупинив коня перед мостом і кивнув на той бік.
– Ми йдемо на рівнину. До Дарміума.
– Не раджу цього робити. Там небезпечно.
Баяз усміхнувся.
– Небезпека – це прибутки.
– Друже, прибутки стріл не зупиняють. – Вояк зміряв їх поглядом одного за одним і шморгнув носом. – А ви – розмаїта компанія, еге ж?
– Я