Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
На резиденцію члена правлячої ради Дагоски вона аж ніяк не була схожа. «Утім, Кадія – багато в чому біла ворона. Ватажок тубільців. Жрець без храму. Може, йому найменше втрачати?»
Двері відчинилися, перш ніж Ґлокта встиг бодай постукати. У дверях стояв Кадія – високий, стрункий, у білому балахоні.
– Чому б вам не зайти?
Гаддиш розвернувся, підійшов до єдиного стільця й сів на нього.
– Зачекай тут, – промовив Ґлокта.
– Ага.
Усередині цей сарай мав не кращий вигляд, ніж зовні. «Чистий, охайний і збіса вбогий». Стеля в ньому була така низька, що Ґлокта під нею мало не пригнувся, а підлога була з ущільненого ґрунту. В одному кінці єдиної кімнати лежав на порожніх ящиках солом’яний матрац, а біля нього стояв маленький стільчик. Під вікном стояв приземкуватий комод, на ньому – кілька книжок, біля яких мерехтіло полум’я свічки. Схоже було на те, що, як не брати до уваги щербатого відра для природних потреб, цим і вичерпувалося майно Кадії. «Жодного натяку на сховані трупи очільників Інквізиції, але хто його зна… Тіло можна доволі охайно сховати, порізавши його достатньо дрібно…»
– Вам треба виїхати з нетрів.
Ґлокта зачинив за собою двері, рипнувши петлями, пришкандибав до ліжка й важко сів на матрац.
– Тубільців до Верхнього міста не пускають – чи, може, ви не чули?
– Я не сумніваюся, що для вас можна було би зробити виняток. Ви б могли мати апартаменти в Цитаделі. Тоді мені б не довелося шкандибати аж сюди, щоби поговорити з вами.
– Апартаменти в Цитаделі? Поки мої побратими гниють тут, у помиях? Розділити тягар своїх людей – це найменше, що може зробити лідер. Мені більше нічим їх утішити.
Тут, у Нижньому місті, було нестерпно спекотно, але Кадія явно не відчував дискомфорту. Погляд у нього був рівний, він, не відводячи очей, темних і холодних, як глибока вода, дивився на Ґлокту.
– Ви мене засуджуєте?
Ґлокта потер зболену шию.
– Аж ніяк. Мучеництво вам личить, але вибачте вже мені, якщо я до нього не долучуся. – Він облизав порожні ясна. – Я й сам дечим пожертвував.
– Можливо, ще не всім. Ставте ваші запитання.
«Отже, одразу до справ. Нема чого приховувати? Чи нема чого втрачати?»
– Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?
– Я щиро сподіваюся, що він помер у великих муках.
Ґлокта відчув, як у нього підіймаються брови. «Те, чого я геть не очікував – чесна відповідь. Можливо, перша чесна відповідь на це запитання, яку я отримав, але вона аж ніяк не звільняє його від підозри».
– У великих муках, кажете?
– Величезних муках. І я не литиму сліз, якщо з вами станеться те саме.
Ґлокта всміхнувся.
– Сумніваюся, що я можу згадати хоч одну людину, яка литиме за мною сльози, але зараз ідеться про Давуста. Чи доклали ваші люди рук до його зникнення?
– Можливо. Давуст дав нам на це вдосталь причин. Через його чистки, його перевірки на відданість, його показові розправи багато сімей втратили чоловіків, батьків, доньок. Моїх людей налічується