Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
Вірте мені, коли я кажу, що мені набридло ставити це запитання. Що сталося з Давустом?
– Я… Я… Я не знаю!
«Може, й правда. Та це аж ніяк не та відповідь, яка мені потрібна».
– Погано стараєтеся.
Ґлокта стиснув руку, і металеві щелепи з легкістю прокусили плоть і зімкнулися посередині, стиха клацнувши. Гаркер заволав, засмикався й заревів від страшного болю, а з червоного квадратика плоті на місці його соска забулькала кров, що побігла темними цівками по його блідому череву. Ґлокта скривився, відчувши різкий біль у шиї, і витягнув голову так, що почув, як шия клацнула. «Дивовижа: з часом навіть найжахливіші чужі страждання можуть стати… марудними».
– Практику Фрост, в інквізитора кровотеча! Прошу!
– Вибафте.
Брязнуло залізо, що його Фрост витягнув з жаровні розпеченим до червоного. Ґлокта, не встаючи, відчув тепло від нього. «Ах, розпечене залізо. Воно не береже таємниць і не бреше».
– Ні! Ні! Я…
Гаркерові слова перейшли в булькотливий крик: Фрост втиснув тавро в рану, і кімната мало-помалу наповнилася солоним запахом м’яса, що смажиться. Ґлокта відчув відразу: від цього запаху забурчав його порожній живіт. «Як давно я востаннє їв добрий шматок м’яса?» Він витер вільною рукою свіжий піт з обличчя й поворушив під плащем зболілими плечима.
«Огидна в нас справа. То чому я це роблю?» Єдиною відповіддю став тихий хрускіт, коли Фрост обережно повернув залізо у вугілля, здійнявши розсип жовтогарячих іскор. Гаркер закрутився, заскавчав і затрусився, вирячивши очі, з яких текли сльози. Із почорнілої плоті в нього на грудях іще тягнулася цівка диму. «Огидна справа, далебі. Він, без сумніву, на це заслуговує, та це нічого не міняє. Можливо, він гадки не має, що сталося з Давустом, але це теж нічого не міняє. Запитання потрібно ставити, і саме так, ніби він знає відповіді на них».
– Чому ви вперто мені опираєтеся, Гаркере? Можливо… ви вважаєте… що в мене, коли я покінчу з вашими сосками, закінчаться ідеї? Ви так думаєте? Що я зупинюся на ваших сосках?
Гаркер витріщився на нього. У нього на губах надимались і лускали бульбашки слини. Ґлокта нахилився ближче.
– О ні, ні, ні. Це – лише початок. Це ще навіть не початок. Час відкривається перед нами в безжальному достатку. За потреби ми можемо витратити не один день, тиждень чи місяць. Ви серйозно вважаєте, що можете так довго зберігати свої таємниці? Зараз ви належите мені. Мені та цій кімнаті. Це не може припинитися, поки я не дізнаюся того, що мушу дізнатися.
Він потягнувся вперед і стиснув великим і вказівним пальцями другий сосок Гаркера. Взяв щипці й розімкнув їхні скривавлені щелепи.
– Як складно це зрозуміти?
Їдальня магістра Ейдер була неймовірним видовищем. На легенькому вітерці, що віяв із вузьких вікон, рябіли різноманітні тканини – срібні та багряні, золоті та пурпурові, зелені, блакитні та яскраво-жовті. Ширми з філігранного мармуру прикрашали стіни, а в кутках стояли великі вазони заввишки з людину. По підлозі були розкидані купки бездоганно чистих подушок, які неначе запрошували розлягтися в комфортних лінощах. У високих скляних посудинах