Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
Людей, які б, можливо, так і не покинули домівок за все життя, та були змушені поплисти за море, до землі, про яку вони нічого не знали, щоб битися з ворогом, до якого не мали претензій, із незрозумілих їм причин.
Окремі з них, відбуваючи, може, й відчували якісь залишки патріотичного завзяття, якесь піднесення мужньої гордості, але важкі переходи, погані харчі й холод уже начисто виснажили, виморили голодом і виморозили їхній ентузіазм. Принц Ладісла аж ніяк не був натхненним лідером, який міг би його повернути, навіть докладаючи до цього хоч трохи зусиль.
Вест дорогою вдивлявся в ці похмурі, стомлені, виснажені обличчя, а вони дивилися на нього у відповідь, уже переможені. Їм хотілось одного – повернутися додому, і Вест не міг поставити це їм на карб. Він сам цього хотів.
– Полковнику Вест!
Йому широко всміхався якийсь здоровань із густою бородою, вбраний у форму офіцера Королівського полку. Раптом до Веста дійшло, що це Джеленгорм. Зісковзнувши з сідла, він обома долонями схопив здорованя за руку. Приємно було його бачити. Стійка, чесна, надійна людина. Залишок минулого життя, у якому Вест не водився з сильними світу цього і все було набагато простіше.
– Як ти, Джеленгорме?
– Дякую, сер, нормально. Просто обходжу табір і чекаю. – Здоровань склав руки ківшиком, подмухав у них і потер долоні. – Намагаюся не змерзнути.
– Мій досвід каже, що такою і є війна. Багато чекання в неприємних умовах. Багато чекання та окремі миті надзвичайно сильного жаху.
Джеленгорм сухо всміхнувся.
– Отже, на це слід чекати з нетерпінням. Що там у штабі принца?
Вест захитав головою.
– Змагання з нахабства, невігластва й марнотратства. А що там у тебе? Як життя в таборі?
– Нам не так уже й кепсько ведеться. А от деяких рекрутів мені шкода. Вони не придатні до бою. Я чув, двоє старших померли вчора вночі від застуди.
– Буває. Просто сподіваймося, що їх закопають глибоко й на віддалі від нас усіх. – Вест бачив, що здоровань вважає його безсердечним, але такі вже були справи. Мало хто з померлих у Гуркулі загинув у бою. Нещасні випадки, хвороби, маленькі ранки, що почали гнити. Цього починаєш очікувати. З таким кепським спорядженням, як у деяких рекрутів? Та вони щодня когось ховатимуть.
– Тобі нічого не треба?
– Дещо треба. Мій кінь утратив у цій багнюці підкову, і я спробував знайти когось, хто підкує його заново. – Джеленгорм розвів руками. – Може, я й помиляюсь, але мені здається, що на весь табір немає жодного коваля.
Вест витріщився на нього.
– Жоднісінького?
– Я не зміг відшукати жодного. Є кузні, ковадла, молоти та все інше, але… працювати з ними нема кому. Я поговорив з одним із квартирмейстерів. Він сказав, що генерал Полдер відмовився відпускати своїх ковалів, і генерал Крой теж, тому, ну… – тут Джеленгорм знизав плечима, – у нас жодного коваля.
– І ніхто не додумався перевірити?
– А хто б додумався?
Вест відчув, як