Раніше ніж їх повісять. Джо АберкромбиЧитать онлайн книгу.
загинув.
Вест підвів погляд.
– Він не загинув, ваша високосте.
– Не загинув?
– Його взяли в полон гурки, а тоді повернули до Союзу, коли війна скінчилася. Він… гм… він вступив до Інквізиції.
– Інквізиції? – явно вжахнувся принц. – І як тільки можна відмовитися від солдатського життя заради цього?
Вест спробував знайти потрібні слова, але вирішив цього не робити.
– Навіть не уявляю, ваша високосте.
– Вступив до Інквізиції! Оце так.
Якусь хвилю вони їхали в мовчанні. До принца мало-помалу повернулась усмішка.
– Але ж ми розмовляли про честь на війні, хіба не так?
Вест скривився.
– Так, ваша високосте.
– Ви ж першим кинулися крізь пролом в Ульріоку, хіба ні? Я сам чув: першим кинулися крізь пролом! Ви маєте честь, еге ж? Здобули славу, чи не так? Це, певно, був неабиякий досвід, так, полковнику? Неабиякий досвід!
Він пхався крізь купу ламаного каміння й деревини, захаращену понівеченими трупами. Наполовину осліп від диму, наполовину задихнувся від пилу, на нього звідусіль насувалися крики, лемент і дзенькіт металу, і він ледве дихав зі страху. Звідусіль сунули люди, що стогнали, штовхалися, спотикалися, репетували, стікали кров’ю й потом, чорні від бруду й сажі, з ледь видимими обличчями, перекошеними від болю й люті. Дияволи в пеклі.
Вест пам’ятав, що знов і знов волав: «Уперед!» – поки не зірвав горло, хоч і гадки не мав, куди це – вперед. Пам’ятав, як заколов когось шпагою – друга чи ворога, він не знав ні тоді, ні тепер. Пам’ятав, як упав, поранив голову об камінь й роздер кітель об поламану балку. Пам’ятав миттєвості, уривки, наче з історії, яку одного разу від когось почув.
Вест щільніше загорнув змерзлі плечі в шинель, шкодуючи, що вона занадто тонка.
– Неабиякий досвід, ваша високосте.
– Збіса прикро, що той клятий Бетод сюди не піде! – Принц Ладісла сердито змахнув у повітрі батогом. – Це хіба трохи краще за кляту варту! Бурр вважає мене дурнем, так, Весте, вважає?
Вест глибоко вдихнув.
– Я не міг би нічого про це сказати, ваша високосте.
Непостійний розум принца вже облишив цю тему.
– А як там оті ваші улюбленці? Оті північани. Ті, що з кумедними іменами. Як там звати того нечупару? Нюхач, так?
– Шукач.
– Точно, Шукач! Шикарно! – Принц захихотів собі під носа. – А той інший – найбільший здоровило, якого я тільки бачив! Чудово! Що вони роблять?
– Я послав їх у розвідку на північ від річки, ваша високосте.
Вестові стало шкода, що він не з ними.
– Ворог, напевно, десь далеко, але, якщо це не так, нам потрібно про це знати.
– Звичайно, треба. Чудова ідея. Так ми зможемо підготуватися до атаки!
Вест радше сподівався на вчасний відступ і швидкого гінця до маршала Бурра, та говорити про це було безглуздо. Віддати наказ про славний наступ, а тоді піти спати – ось як Ладісла уявляв війну. Слів «стратегія» та «відступ» у його