Довбуш. Гнат ХоткевичЧитать онлайн книгу.

      Не сказав нічого, не посміявся з хлопця, не дав і знака, що помітив обезсилення і втому. Олекса це оцінив. Для виду вдарив іще останками сил разів зо три дуже і, задержуючи переривчасте дихання, передав брай ватагові.

      Велике поліно засвистіло, задудніло у дужих руках. Тісто все ворушилося й пищало. Вже шмаття не сміло так нахабно виступити на браї й тягтися вверх. Коли й спробувало, то ватаг непомітним поворотом брая скидав його геть і приводив до покірності.

      І тісто здалося. Вже не чіпляється, не в'язне, а смиренною масою зостається на дні й дозволяє себе бити скільки треба.

      Мабуть, і з усякими масами так.

      Останній удар – готова бринза. Вона як масло. Гостро пахне.

      – Хтос ме споживати, лиш не знати хто, – каже ватаг. Як і всі працівники, він не знає, хто користатиме з його праці.

      – Ано-ко, Оле, подай оту бербеничку.

      Це спеціальні бринзенки, міртуків на дванадцять-чотир-надцять. До звичайної бербениці пішло би й двадцять п'ять. Ватаг набиває сумлінно, і сам це підкреслює:

      – Бо то, видиш, ріжні є люде. Є такий, що не кладет свіжої бриндзі, а обсушит ї троха. Такої менче йдет. Та й накладат – от аби була. А я того не люблю. Я хочю так, шоби єк чоловік розибнит бриндзєнку вдома, то аби сказав: «О, свіжа бриндзя й по-господарськи набита…» Є такі футкі люде, аби все когось обдурити. А то він лиш самий себе дурит. До мене усєкий дає маржину. Я вже не хочю й брати, а вни все дают. А чіму? Бо всі знают, що я людей не шахраю. Я не див'юси, йке літо. Бо то в нашім ділі, знаєш, так: єк літо мочєве, то бриндзі май бирше, та собі шош си лішит. А йк посуха, то може бути так, що не лиш робив пусто-дурно ціле літо, а ще й грошима маєш доплатити. Бо ґазда – він нічо не знає. Ти мені дай моє – бирше я нічо не хочю. Та й то таки правда.