Середземноморське перехрестя. Андрій ХарукЧитать онлайн книгу.
у шести баштах) і зенітна (вісім 100-мм і 12 37-мм гармат, а також 12 13,2-мм кулеметів). Кораблі отримали нові щогли і надбудови, удосконалену систему керування вогнем, посилене бронювання. У 1937—1940 рр. схожу за обсягом модернізацію пройшли лінкори «Андреа Доріа» та «Кайо Дуіліо». До бойового складу флоту вони повернулись невдовзі після вступу Італії у війну.
Незважаючи на модернізацію, старі дредноути не могли протистояти новим французьким лінійним кораблям типів «Дюнкерк» та «Рішельє». Тому у 1934 р. в Італії почалось будівництво лінкорів «Вітторіо Венето» та «Літторіо», головне озброєння яких складалось з дев’яти 381-мм гармат, а допоміжне – з 12 152-мм гармат, такої ж кількості 90-мм зеніток, а також 20 37-мм і 16 20-мм зенітних автоматів. Ці лінкори поповнили склад флоту буквально напередодні вступу Італії у війну – у березні та квітні 1940 р. У 1938 р. почалось будівництво ще двох однотипних кораблів – «Рома» та «Імперо». Перший з них увійшов до складу флоту у червні 1942 р., а другий так і не був добудований.
Італійські крейсери під час огляду флоту
Крім лінійних кораблів основною ударною силою італійського флоту були крейсери, які поділялись на два підкласи – важкі (з 203-мм гарматами головного калібру) та легкі (зі 152-мм артилерією). У складі флоту знаходилось сім важких крейсерів, побудованих на рубежі 1920—1930-х років. Вони належали до трьох типів. Перший становили крейсери «Тренто» і «Трієсте», другий – «Зара», «Фіуме», «Горіція» та «Пола» і третій – «Больцано». Відрізняючись певними деталями, кораблі усіх трьох типів мали однакове головне озброєння (вісім 203-мм гармат у чотирьох баштах) і могли розвивати досить високу швидкість (35—36 вузлів)[1].
Легких крейсерів італійський флот мав 14. Два з них – це колишні німецькі кораблі, отримані після Першої світової війни. У 1930-х роках вони вже були безнадійно застарілими. Інші 12 кораблів належали до типу «Кондотьєрі». Усі вони вступили до складу флоту упродовж 1931—1937 рр. Тип «Кондотьєрі» поділяється на п’ять груп. До першої належали «Альберіко да Барбіано», «Альберто ді Джуссано», «Бартоломео Коллеоні» і «Джованні делле Банде Нере», до другої – «Луїджі Кадорна» й «Армандо Діаз», третьої – «Раймондо Монтекукколі» і «Муціо Аттендоло Сфорца», четвертої – «Еммануеле Філіберто Дука д’Аоста» й «Еугеніо ді Савойя», п’ятої – «Луїджі ді Савойя Дука дельї Абруцці» і «Джузеппе Гарібальді». Проєктуючи кожну наступну групу, італійські інженери намагались посилити захищеність кораблів та підвищити їх морехідні якості, зберігаючи склад основного озброєння (вісім 152-мм гармат у чотирьох баштах) і високу швидкість (34—37 вузлів). Цілком закономірно це вело до збільшення розмірів кораблів: якщо стандартна водотоннажність крейсерів першої серії трохи більше 6,5 тис. тонн, то для п’ятої цей показник перевищував 9,5 тис. тонн.
Наприкінці 1930-х років в Італії спроєктували новий тип легкого крейсера, названий «Капітані Романі». Ці кораблі розглядались як противага для французьких «супересмінців» типів «Террібль» і «Могадор». Маючи стандарту
1 морський вузол дорівнює 1 морській милі (1852 м) на годину