Визволення. Роман мілин. Джозеф КонрадЧитать онлайн книгу.

      – Я не бачив його п’ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна, – промурмотів Йоргенсон.

      – Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого? – додав Лінгард, полізши в кишеню.

      – Ні, я маю що їсти, – коротко відповів Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився він. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятирічним хлопцем, знаю англійську, говорю голландською, багатьма діалектами цих островів… Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову[45]. Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь у канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Тільки вона й досі тримається цього покидька.

      – Це говорить на користь і їй, і вам, – підбадьорюючи, мовив Лінгард.

      Йоргенсон покрутив головою.

      – Це і є найгірше, – помалу сказав він. – Мені вже край. Я прийшов до них із другого кінця землі, і вони взяли мене, і… бачите, що зі мною зробили.

      – Звідки ви самі? – спитав Лінгард.

      – З Трьомзе, – простогнав Йоргенсон. – Я вже більше ніколи не побачу снігу, – заридав він, закривши лице руками.

      Лінгард мовчки дивився на нього.

      – А чи не поїхали б ви зі мною? – спитав він. – Я ж казав вам, що мені треба…

      – Пропадайте самі! – люто відповів Йоргенсон. – Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене у свої бісові справи.

      – Справа дуже проста і не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобіг усьому. Я ж не дурний.

      – Ні, ви – дурень! Добраніч!

      – Гаразд, бувайте здорові, – спокійно відповів Лінгард.

      Він пішов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору… Лінгард уже від’їхав, як почув здалеку:

      – Киньте!

      – Я відпливаю удосвіта, – гукнув він у відповідь і зійшов на борт свого судна.

      Коли після неспокійної ночі Лінгард вийшов із каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубі.

      – Я тут, – різко сказав Йоргенсон. – Мені однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить їсти.

      Лінгард був один із небагатьох, хто бачив Йоргенсонову стару. В неї було коричневе, зморшкувате обличчя з кількома уламками чорних зубів, на голові – сиве скуйовджене волосся. Офіціально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосідав молодий місіонер із Букіт-Тімагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неї триста доларів і кілька мідяних рушниць на додачу. Єдине, що залишилося від її молодості, це пара ясних і сумних очей. Як тільки вона зоставалася сама, ті очі дивились пильно в минуле їхнього життя, а коли Йоргенсон був близько,