Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана АлексиевичЧитать онлайн книгу.
«Це не голод. Коли Тит брав Єрусалим, єврейські матері їли власних дітей. Ось коли я змушу ваших матерів їсти власних дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”» (Троцький, 1919).
Люди читали газети, журнали й мовчали. На них звалився нелюдський жах! Як із цим жити? Багато хто зустрів правду як ворога. І свободу теж. «Ми не знаємо своєї країни. Не знаємо, про що думає більшість людей, ми їх бачимо, зустрічаємо щодня, але про що вони думають, чого хочуть, ми не знаємо. Проте беремо на себе сміливість їх учити. Невдовзі дізнаємося про все – і вжахнемося», – казав один мій знайомий, із яким ми часто сиділи в мене на кухні. Я з ним сперечалася. Це було дев’яносто першого року… Щасливий час! Ми вірили, що завтра – буквально завтра – почнеться свобода. Почнеться з нічого, з наших бажань.
Із «Нотатників» Шаламова: «Я був учасником великої програної битви за справжнє оновлення життя». Написала це людина, яка відсиділа сімнадцять років у сталінських таборах. Туга за ідеалом залишилася… Радянських людей я б поділила на чотири покоління: сталінське, хрущовське, брежнєвське і горбачовське. Я – з останнього. Нам було легше прийняти крах комуністичної ідеї, бо ми не жили за тих часів, коли ідея була молодою, сильною, з незмарнованою магією погибельного романтизму й утопічних надій. Ми виросли під час правління кремлівських дідуганів. За пісних вегетаріанських часів. Велику кров комунізму вже було забуто. Пафос лютував, але збереглося знання, що утопію не можна перетворювати на життя.
Це було за першої чеченської війни… Я познайомилася в Москві на вокзалі з жінкою, вона була десь із-під Тамбова. Їхала до Чечні, щоб забрати сина з війни: «Я не хочу, щоб він помирав. Я не хочу, щоб він убивав». Держава вже не володіла її душею. Це була вільна людина. Таких людей було небагато. Більше було тих, кого свобода дратувала: «Я купив три газети й у кожній своя правда. Де ж справжня правда? Раніше прочитаєш уранці газету «Правда» – й усе знаєш. Усе розумієш». З-під наркозу ідеї виходили повільно. Якщо я починала розмову про покаяння, у відповідь чула: «За що я повинен каятися?» Кожен почував себе жертвою, а не співучасником. Хтось казав: «я теж сидів», інший – «я воював», ще хтось – «я своє місто з хаосу піднімав, день і ніч цеглу тягав». Це було зовсім несподівано: всі п’яні від свободи, але не готові до свободи. Де ж вона, свобода? Тільки на кухні, де й далі за звичкою лаяли владу. Лаяли Єльцина та Горбачова. Єльцина за те, що змінив Росію. А Горбачова? Горбачова за те, що змінив усе. Усе двадцяте сторіччя. І в нас тепер буде як в інших. Як у всіх. Гадали, що цього разу вийде.
Росія змінювалася й ненавиділа себе за те, що змінювалася. «Непорушний Монгол» – писав про Росію Маркс.
Радянська цивілізація… Поспішаю закарбувати її сліди. Знайомі обличчя. Розпитую не про соціалізм, а про кохання, ревнощі, дитинство, старість. Про музику, танці, зачіски. Про тисячі дрібниць зниклого життя. Це – єдиний спосіб загнати катастрофу в рамки звичного і спробувати щось розповісти. Про щось здогадатися. Не втомлююся дивуватися з того,