Між небом і землею. Марк ЛевиЧитать онлайн книгу.
здатні сприймати зовнішні сигнали, тож потрібно стежити за словами, розмовляючи біля неї».
– Мама хотіла знати, чи повернусь я колись. Лікар же спокійно відповів, що гадки не має, однак варто зберігати надію, адже траплялося, що хворі поверталися до життя через багато місяців. Дуже рідко, але таке буває. Усе можливо. «Ми ж не боги і всього не знаємо, – мовив він і додав: – Глибока кома – таємниця для медицини».
Як не дивно, Лорен відчула полегшення, адже її тіло лишилося неушкодженим. Діагноз не дуже втішний, але хоча б не остаточний.
– Тетраплегія[5] невиліковна, а ось у разі глибокої коми є надія, хоч і мінімальна, – додала Лорен.
Тижні проминали один за одним – довгі й щораз повільніші. Вона проживала їх у спогадах і думала про інші місця. Якось уночі, мріючи про життя по той бік дверей палати, вона уявила коридор, медсестер, які проходили там, тримаючи в руках картки чи штовхаючи візки, своїх колег, що переходили з однієї палати в іншу…
– Саме тоді це сталося вперше: я опинилася посеред коридору, який так зосереджено уявляла. Спершу я подумала, що уява зіграла зі мною злий жарт, адже я добре знаю лікарню – місце, в якому працюю. Однак ситуація була надзвичайно реалістичною. Я побачила навколо себе працівників: Бетті відчинила шафу, витягла звідти компреси й зачинила її, Стівен пройшов, чухаючи голову. У нього нервовий тік, тож він постійно чинить так.
Лорен почула, як відчиняються двері ліфта, відчула аромат їжі, яку несли черговим працівникам. Ніхто її не помічав: не знаючи про присутність дівчини, люди проходили повз, навіть не намагаючись її обійти. Втомившись, вона повернулась у своє тіло.
За наступні кілька днів Лорен навчилася мандрувати лікарнею. Думала про їдальню – і опинялася там, про відділення екстреної допомоги – і бінго, вона вже на місці. Через три місяці вправлянь вона змогла виходити з приміщення лікарні. Розділила вечерю із парою французів в одному зі своїх улюблених ресторанів, подивилася половину фільму в кінотеатрі й провела кілька годин у маминій квартирі.
– Більше я так не робила: надто боляче перебувати поруч із нею, коли не можеш спілкуватися.
Калі відчувала її присутність і божеволіла від цього: кружляла і скавчала. А потім Лорен повернулася сюди, адже це її дім і тут вона почувалася найкраще.
– Я живу в абсолютній самотності. Ви не уявляєте, як це: не мати змоги ні до кого заговорити, бути абсолютно прозорою, більше не існувати в житті інших людей. Тож зрозумійте, наскільки я здивувалась і зраділа, коли ви звернулися до мене сьогодні ввечері, там, у шафі, і коли я збагнула, що ви мене бачите. Не знаю чому, але доки це триває, я б могла розмовляти з вами годинами, мені так потрібно поговорити – накопичилися сотні фраз.
Шаленство слів змінилося миттю тиші. На очах у дівчини забриніли сльози. Вона поглянула на Артура. Провела рукою по щоці та носу.
– Досі вважаєте мене божевільною?
Артур заспокоївся. Його зворушила емоційна історія молодої жінки, зачаклувала абсурдна розповідь, яку він щойно почув.
– Ні,
Тетраплегія – параліч усіх чотирьох кінцівок.