Стріла часу, або Природа злочину. Мартин ЭмисЧитать онлайн книгу.
особливого глузду в цьому нема. Наприклад, у вас п’ять передач заднього ходу і тільки одна – переднього, що також позначена як «задній хід». Коли ми їдемо, то дивимося не туди, куди прямуємо, а туди, звідки рухаємося. Природно, трапляються ДТП, але назагал система працює. Симфонія довіри струмує і плине уповні через усе місто.
Моя кар’єра… Не хочу її обговорювати. Ви самі не хочете про неї слухати. Якось увечері я підвівся з ліжка і поїхав – дуже невпевнено – до якогось офісу. Потім була вечірка з усіма моїми новими колегами. О шостій я пішов до приміщення зі своїм ім’ям на дверній табличці, надів білий халат і почав працювати. Ким? Лікарем!
Життя прискорюється, і я кручуся серед містян, у міському довкіллі, серед міського металу й цементу, у жорстокій взаємодії, з великим скреготом і поганим зчепленням у коробці передач. Місто – а є ж і більші міста (Нью-Йорк, наприклад, де, як я довідуюсь, і далі помірна погода) – усіляко впливає на містян. І найдужче, либонь, на тих, кому не слід жити в місті. Не тепер. Вони не ті люди, не в тому місці й не в той час. Айрін не слід жити в місті. Натомість Тод тут як удома, до певної міри. Він припинив їздити до Веллпорта, хоча й тужить за нашим перебуванням там, знесиленістю, такою безпечною і безпристрасною, за часом, коли він носив одяг пасивної старості. Літні люди не жорстокі, зовсім ні. Ми ж не шукаємо жорстокості у старих і дурних. У жорстокості яскраві очі й рожевий язичок.
Це більше, ніж місто. Це місто в місті. І попри свій новий професійний статус, Тод живе серед бідноти. Внизу, втаємничено – як ці умови проявляються? Боже, як міста дійшли до такого? Можна тільки уявити потворні пологи ймовірної загибелі (через століття після мене) і творення натомість радісної землі – зеленої, обітованої. Але я страшенно радий, що не був присутнім при появі міста. Воно, либонь, просто проскочило в моє життя. Воно увійшло в моє життя з уторованої тиші, з пилу й вологи. Колеги по роботі оселилися, передбачувано і зрозуміло, на Горі або у східному передмісті, ближче до океану. Але Тод Френдлі, напевно, відчуває потребу в такому місті, де його ніколи не виокремлять серед інших.
Тепер щодо кар’єри. Якось уночі, приблизно місяць тому, Тод прокинувся в незвичному розпачі, напіводягнений, а довкола все нестерпно крутилося, ніби спальня кріпилася до розкручуваного кабестана в кишках, де стогне його таємниця. Я подумав: «Нічого дивного, що мені було вчора так зле». Попередні дні завжди жахливі, коли Тод береться до чаю. Потім він підвівся і зробив щось… «значне», скромно кажучи. Ми пішли до вітальні, схопили латунний годинник, який завжди прикрашав полицю над каміном (які в нього сильні руки!), і з люттю загорнули його в яскравий пакувальний папір, який знайшовся у смітті. Тод мить стояв, дивлячись на циферблат, потім, із хворобливою посмішкою, у дзеркало. Кімната досі крутилася довкола нас. Проти годинникової стрілки. Ми рушили автівкою на прийом до ЦМО, тобто до Центру медичного обслуговування на Шостому шосе. Тод мимохідь вивантажив годинник медсестрі, крихітці Морін. Вона була трохи збуджена, проте виголосила гарну промову. Її обличчя мене вельми хвилювало – миле личко, веснянкувате, підступно нордичне, з великими або занадто випнутими