Стук у браму. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
гість, ви це знаєте.
Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але моє пальто було занадто тісне. Тому я взяв капелюх і, ймовірно, занадто ніяково вийшов за двері.
Але коли я кроком вийшов з під’їзду, на мене налетіли небо з місяцем, зірками і великим склепінням і Кільцева площа з ратушею, Маріїнською[5] колоною і церквою.
Я спокійно вийшов з тіні на місячне світло, розстебнув пальто і нагрівся, потім, піднявши руки, змусив замовкнути свист ночі і поринув у думки.
«З чого це вам удавати, ніби ви справді існуєте? Ви хочете мене запевнити, що насправді не існує мене, того, який смішно стоїть на зеленій бруківці? Але вже пройшло багато часу, відколи ти, небо, таки існуєш, а тебе, Кільцева площо, насправді ніколи не було.
Певно, у вас досі є перевага наді мною, але тільки тоді, коли я вас залишаю в спокої.
Слава богу, місяцю, ти вже не місяць, але, може, це недбалість із мого боку, що я все ще називаю місяцем тебе, місяць лише на прізвисько. Чому ти вже не так зарозумілий, коли я називаю тебе «паперовий ліхтар дивного кольору»? І чому ти майже відступаєш, коли я називаю тебе «Маріїнською колоною», і я вже не впізнаю твоєї загрозливої пози, Маріїнська колоно, коли називаю тебе «Місяць, який світить жовтим світлом»?
Здається, і справді, вам не на користь, коли про вас розмірковують, у вас зменшуються хоробрість і здоров’я.
Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!
Чом усе стихло? Мені здається, ущух вітер. І будиночки, які часто котять по площі на коліщатках, стоять як укопані… Тихо… тихо… геть не видно тієї тонкої чорної риси, що зазвичай відокремлює їх від землі».
І я побіг. Я тричі оббіг без перешкод велику площу і, оскільки не зустрів жодного п’янички, побіг, не втрачаючи швидкості й не відчуваючи напруги, до Карпової вулиці. Моя тінь, часто менша мене, бігла поруч зі мною по стіні, немов в улоговині між будинками і тротуаром.
Пробігаючи повз будинок пожежної команди, я почув з боку малого кільця шум і, коли звернув туди, побачив біля ґрат фонтана п’яного, який стояв, розвівши руки в сторони, і топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.
Я спершу зупинився, щоб відсапатися, потім підійшов до нього, зняв з голови циліндр і рекомендувався:
– Добрий вечір, ніжний шляхтичу, мені двадцять три роки, але у мене немає імені. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навіть співучим ім’ям з цього великого міста Парижа. Вас оповиває запах непутящого двору Франції.
Ви, звичайно, бачили своїми підведеними очима тих великих дам, які, іронічно повернувшись в осиній талії, вже стоять на високій і світлій терасі, тоді як кінець їхнього розстеленого по сходах розписного шлейфу ще лежить на піску саду. Чи не правда, що по рівномірно розставлених жердинах деруться вгору слуги в сірих, зухвало скроєних фраках і білих штанях, обвиваючи ногами жердину, а тулуб часто відкидаючи назад і вбік, бо ж їм слід підняти за товсті мотузки з землі і натягнути нагорі величезні сірі полотнища, адже велика дама побажала туманного
Маріїнська чи Маріанська колона на Старомєській площі в Празі – це статуя на честь Діви Марії (вона і височіла на колоні). Пам’ятник був поставлений 1650 року за наказом імператора Фердинанда III на знак подяки за звільнення від шведської армії 1648 року. 1918 року колону зруйнували.