Стук у браму. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
що це просто природно, щоб місяць освітлював усе. Тому я з радістю розпросторив руки, щоб повністю насолодитися місяцем… Тут мені згадалися вірші:
Я скакав через вулиці,
Тупаючи у повітрі,
Наче п’яний бігун, —
і мені зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальні рухи, безболісно й легко посунув уперед. Моїй голові було спокійно в прохолодному повітрі, а кохання дівчини в білому сумно захоплювало мене, бо мені здавалося, ніби я пливу геть від закоханої, а також від туманних гір її краю… І я згадав, що одного разу зненавидів одного щасливого знайомого, який і зараз, можливо, йшов поруч зі мною, і потішився, що моя пам’ять така гарна, що в ній зберігаються навіть такі другорядні речі. Адже у пам’яті навантаження велике. Раптом у голову полізли назви всієї сили-силенної зірок, хоча я ніколи не вчив їх. Так, це були цікаві назви, важко запам’ятовувані, але я знав усі і дуже точно. Високо піднявши вказівний палець, я голосно викрикував назву кожної… Але я недовго називав зірки, бо мені треба було плисти далі, якщо я не хотів зануритися занадто глибоко. Але щоб мені потім не сказали, що плисти над бруківкою може кожен і про це не варто розповідати, я, налягши на ноги, піднявся над поручнями і кружляв уплин біля кожної статуї святого, яку зустрічав на шляху… Біля п’ятої, саме коли я впевненими помахами затримався над бруківкою, мій знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на бруківці і відчував біль у коліні. Я вже забув назви зірок, а щодо милої дівчини пам’ятав тільки, що на ній була біла сукня, але ніяк не міг згадати, які підстави були у мене вірити в її кохання. У мені піднялася велика і цілком обґрунтована злість на свою пам’ять і страх, що я втрачу цю дівчину. І я заходився напружено і безперервно повторювати «біла сукня, біла сукня», щоб хоча б за допомогою однієї цієї ознаки зберегти її для себе. Але це не допомогло. Мій знайомий чимраз ближче підступав до мене зі своїми промовами, і тієї миті, коли я почав розуміти його слова, щось біле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу і стрибнуло в темну вулицю.
– Я завжди любив, – сказав мій знайомий, вказуючи на статую святої Людмили, – руки цього янгола, ліворуч. Їхня тонкість безмежна, і пальці тремтять, напружившись. Але від сьогоднішнього вечора ці руки мені байдужі, можна сказати, бо я цілував руки.
Тут він обійняв мене, поцілував мій одяг і притулився головою до мого тулуба.
Я сказав:
– Так, так. Я вам вірю. Я не сумніваюся, – і при цьому щипав своїми пальцями, коли він відпускав їх, його литки. Але він цього не відчував. Тоді я сказав собі: «Чому ти йдеш з цією людиною? Ти її не любиш і ненависті до нього теж не плекаєш, бо щастя полягає тільки в дівчині, і навіть точно невідомо, що вона вбирається в білу сукню. Значить, ця людина тобі байдужа… повтори: байдужа. Але вона й безпечна, як з’ясувалося. Тому йди з ним далі на Лаврінову гору, бо ти вже на шляху туди прекрасної ночі, але не заважай йому говорити і розважайся по-своєму, цим – скажи це тихо – ти захистиш себе найкраще».