Стук у браму. Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
каміння, ти красива.
Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очі і дивився на неї.
А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуєш мені хмари, вечірні зорі і високе небо, а це речі, які змушують мене мало не плакати, бо їх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах. А показуючи мені все це, ти, підступна горо, затуляєш мені даль, яка мене тішить, бо в прекрасній перспективі показує досяжне. Тому я не люблю тебе, горо біля води, ні, я не люблю тебе.
Але ця промова залишить її такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.
А хіба ми не повинні продовжувати її прихильність до нас, щоб узагалі зберегти її, ту, яка плекає таку химерну пристрасть до каші наших мізків? Вона обвалить на мене свої зубчасті тіні, вона мовчки виставить переді мною жахливо голі стіни, і мої носії спіткнуться об каміння на дорозі.
Але не тільки гора така пихата, така настирлива і така потім мстива, таке ж і все інше. Тому я повинен, округливши очі – о, їм боляче, – раз по раз повторювати:
«Так, горо, ти прекрасна, і мене тішать ліси на твоєму західному схилі… І тобою, квітко, я теж задоволений, і твій рожевий колір веселить мені душу… Ти, траво на луках, вже висока і потужна і даруєш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикається так несподівано, що наші думки відразу розсіюються. А до тебе, річко, я маю таку велику симпатію, що дам пронести себе через твою пружну воду».
Голосно вимовивши десять разів цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, він опустив голову і, заплющивши очі, сказав:
– А тепер я прошу вас – горо, квітко, траво, чагарнику й річко, – дайте мені трохи місця, щоб я міг дихати.
Тут дійшло до хапливого пересування навколишніх гір, які посунулися за габу туману. Алеї хоч і залишилися на місці, сяк-так зберігаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небі перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвічуваними краями, в тіні якої місцевість опускалась, а всі предмети втрачали свої прекрасні обриси.
Кроки носіїв долинули до мого берега, проте в темному чотирикутнику їхніх облич я нічого не міг розрізнити точніше. Я бачив тільки, як вони нахиляли голови убік і як згинали спини, бо ноша у них була незвичайна. Я злякався за них, помітивши, що вони втомилися. Тому я пильно стежив, коли вони ступили на траву берега, а потім ще рівним кроком пішли по мокрому піску, поки нарешті не занурилися в тонкі зарості очерету, де обидва задніх носії зігнулися ще нижче, щоб зберегти ноші в горизонтальному положенні. Я міцно зчепив пальці. Тепер, роблячи крок, вони мусили високо піднімати ноги, а відтак їхні тіла блищали від поту в прохолодному повітрі цього мінливого дня.
Товстун сидів спокійно, поклавши руки на стегна; довгі стебла очерету били його, розпрямляючись за передніми носіями.
Рухи носіїв ставали все менш рівномірними у міру того, як вони наближалися до води. Часом ноші гойдалися, наче вони вже на хвилях. Калюжки в очеретах