Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.
вірили: що кращою буде ця гостина, то більше достатку буде в новій хаті.
На Покутті стіни хат зводили з «кругляка» чи «у вугли» (в зруб), або «у заміть» (в стовпи). З обох боків їх обмазували товстим шаром глиносолом’яного замісу. Побутували й «биті хати» – будівлі з глинобитними стінами. Для будівництва з використанням глини покутяни скликали «толоки». На теренах контактної зони Покуття і Бойківщини будівництво з дерева здійснювали майстри-спеціалісти, а «толокою» родичі та сусіди допомагали під час валькування глиною стін і стелі: «Помагают хату будувати. То – «толока». […] Хати з дерева будували. В нас так: стіни обмазані і знадвору, і зсередини хати. Сусіди приходили помагати глину місити. Кіньми місили: зроблять таку яму, кінь там ходить і ногами місить. А як нє, то люди ходять і ногами глину місять» (с. Росільна Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)[37].
На Надсянні, де у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. переважала зрубна техніка будівництва, а зрубно-каркасно-дильоване будівництво зі соснових пластин застосовувалося спорадично, селяни йшли «на охоту», скликали «поміч», здебільшого, для заготівлі деревини і звезення її на місце будівництва, а «толоку» влаштовували для виготовлення глиняного замісу і валькування ним стелі («повали»): «Будувати помагали, то «толока»: зі села хлопи сходилися, їх просили на будову. Повалу глиною мазали. То сусіди приходили глину місити. І стіни тинькували глиною. Мазали хату і зверху, і зсередини, як хто хотів. І то толока була» (c. Ятвяги Мостиського р-ну Львівської обл.)[38].
На теренах сусіднього Опілля, де переважали каркасно-вальковані будівлі, були поширені «толоки» під час зведення житла і господарських споруд: «щоб не чіпало землі», на неї насипали полову, на якій місили глину; жінки «толочили» вальки, перекручуючи солому з глиною на дошці, а чоловіки заплітали ними каркас стіни.
На Західному Поділлі у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. переважало каркасне будівництво із глиняно-солом’яних «вальків» («балабухів», «галамуців»). «Балабухи» й «галамуци» відрізнялися за розміром і формою: перші були кулясті, діаметром до 15 см, другі – видовжені й завдовжки до 30 см. Для звезення дерева, каміння та інших будівельних матеріалів, виготовлення глиняно-солом’яних «вальків» і зведення з них жител і господарських споруд обов’язково скликали «толоку». На глиняні роботи кликали від двадцяти до п’ядесяти осіб. Поблизу місця будівництва викопували неглибоку яму, до якої засипали глину, пшеничну полову чи «трину» (дрібну солому), заливали воду й заводили коня, який мав перемішувати їх. Чоловіки подавали готовий заміс жінкам, які м’яли у ньому житню або пшеничну солому, формуючи «вальки». Готові «вальки» чоловіки заплітали за патики каркаса стін. Відтак, як звели стіни, готували інший глиняний заміс – з глини, полови, води і висушеного кінського кізяка («коняків»). Цю суміш місили ногами толочани, переважно жінки. Нею вирівнювали стіни й чекали,
Архів Львівського національного університету імені Івана Франка (далі – Архів ЛНУ імені Івана Франка). Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 364-Е. Арк. 2.
Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 368-Е. Арк. 40.