Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.
на гору горілки. Після встановлення цієї «віхи» господар влаштовував робітникам частування. Якщо покривали стріху, то будівельну «віху» знімали й господар спалював її.
На Західному Поділлі будівельну «віху» називали «квіткою», або «вінком». Її робили із зілля та квітів, прикрашали колосками. Цю «віху» ставили не лише після зведення крокв, а й після закладання підвалин, валькування стін. Практика ставити «квітку» після валькування стін на Західному Поділлі була доволі поширеною. Толочани ставили її у підпертий цеглинами глечик «на вуглови хати, який зі сходу». Натомість «квітку» під час зведення дерев’яного каркаса стріхи ставив майстер, чіпляючи її до палиці, яку прибивав або прив’язував до крокви. На відміну від звичайного годування робітників під час роботи, після «квітки» гостина була урочистою – зі співами й танцями.
На тих теренах, де було поширене валькування стін глиняно-солом’яним замісом, після завершення роботи («коли кончили мастити») і встановлення на одній із стін (найчастіше причілковій) будівельної «віхи», толочани веселилися та жартували, зокрема, обмазували одне одного глиняним замісом. Респонденти зі Західного Поділля розповідали: «То були такі жарти і сміхи з глиною. Мазали господарів глиною і поздоровляли. І глиною обкидали, і водою обливали» (c. Криве Підволочиського р-ну Тернопільської обл.)[39].
Усі сільськогосподарські роботи, що потребували взаємодопомоги, можна систематизувати відповідно до народного господарського календаря українських селян.
На різних теренах Галичини була відома взаємодопомога для внесення у ґрунт органічних добрив: допомога тягловою силою, транспортними засобами, під час навантажування на останні гною, його розкиданні. Найчастіше гній вивозили взимку, коли селяни були вільні від більшості сільськогосподарських робіт.
Оранка була однією з найрозповсюдженіших на українських етнічних теренах супряжних робіт. Її особливості залежали від ландшафтних умов і ґрунтів. У другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. для оранки використовували двох коней і дві людини: одна з осіб йшла за плугом, друга – провадила коней. Респонденти з Бойківщини стверджують, що про спрягання кіньми домовлялися в перший понеділок Великого посту, після проводів Сирного тижня: «В неділю гостилися, а в понеділок обговорювали, що я з тобов ся спрягаю, а ти зі мнов» (с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл.)[40]. Селяни, що спряглися тягловими тваринами, переважно працювали вже разом увесь сільськогосподарський сезон – починаючи від весняної оранки і сівби на ярину й закінчуючи осінньою оранкою і сівбою на озимі культури.
Як один із проявів турботи сільської громади про своїх членів, особливо сиріт і вдів, можна розглядати звичай трудової взаємодопомоги «вдовин плуг» («вдовин день»), який за своїм характером близький до толоки і пов’язаний зі супрягою. На Бойківщині зорати вдовам і сиротам допомагали найчастіше
Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 366-Е. Арк. 28.
Архів ЛНУ імені Івана Франка. Ф. Р-119. Оп. 17. Спр. 132-Е. Арк. 24.