Королівський убивця. Assassin. Робин ХоббЧитать онлайн книгу.
віриш?
Я підвів голову, і нарешті він глянув мені в очі.
– Мій принце, – негучно сказав я, – я певний, що знаю.
Якусь мить Веріті мовчав. Тоді промовив:
– Ах!
Не зводив з мене погляду, і я не потребував тепла його Скіллу, щоб відчути ту вдячність, яку він мені посилав. Він відійшов від каміна й випростався. Мій король-в-очікуванні знову постав переді мною. Легким рухом руки він відіслав мене, і я пішов. Підіймаючись сходами до своєї кімнати, я вперше в житті замислився, чи не маю я бути вдячним за те, що народився байстрюком.
Розділ 7
Сутички
Було одвічним звичаєм і сподіванням, що коли король чи королева Оленячого замку одружувалися, то другий член королівського подружжя брав із собою почет, що мав супроводжувати його чи її, служачи й допомагаючи. Так вчинили обидві королеви короля Шрюда. Але королева Кеттрікен з гір прибула до Оленячого замку як Жертовна, бо так веліли звичаї її народу. Приїхала сама, без жіночої чи чоловічої служби, навіть без повірниці-покоївки. Жодна людина в Оленячому замку не дарувала їй довірчої розради в її новій домівці. Отож почала вона своє королювання, оточена лише чужими їй людьми, не тільки з числа рівних їй станом, а й зі слуг та охоронців. З часом королева добрала собі приятелів, знайшовши також і слуг за своїм уподобанням, хоча спершу сама думка тримати при собі особу, призначенням якої є служити їй, видавалася королеві дивною і неприємною.
Вовчукові бракувало мого товариства. Від’їжджаючи до Бернсу, я залишив йому оленячу тушу, добре заморожену і сховану за хатиною. Цього йому мало вистачити, щоби прогодуватися без мене. Але він, на справжній вовчий лад, обжирався та спав і знову їв та спав, аж доки м’ясо на закінчилося. Два дні тому, – сповістив він, стрибками танцюючи довкола мене. Хата всередині стала звалищем добре обгризених костей. Він із запалом привітав мене, тим паче що й Віт, і його ніс сповістили про свіже м’ясо, яке я приніс. Вовчук жадібно на нього накинувся й не звертав на мене уваги, тимчасом як я збирав у мішок обгризені ним кості. Надмір такого сміття привабив би щурів, а слідом за ними прийшли б щуролови із замку. Я не міг цього допустити. Наводячи лад, я непомітно придивлявся до нього й бачив, як здіймаються м’язи на його спині, коли він передніми лапами притискав кусень м’яса та відривав шматок свіжини. Ще я помітив, що всі оленячі кості, крім найтовстіших, були розгризені, а шпик із них вилизаний дочиста. Це вже не були щенячі забави, а діло могутнього молодого звіра. Кості, що він їх перегриз, були товщими, ніж кості мого передпліччя.
Але чого мені ставати проти тебе? Ти приносиш м’ясо. Й імбирні коржики.
Його думка мала своє значення. Таким був звичай зграї. Я, старший, приносив м’ясо, щоб годувати Вовчука, молодого. Я був мисливцем, що приносив йому частину своєї здобичі. Я потягся до нього й виявив, що в його свідомості затухає почуття нашої окремішності. Ми були зграєю. Раніше я ніколи не стикався з такою концепцією і ні з чим, глибшим за товариство чи партнерство. Я злякався, що для нього це означатиме зв’язок