Ключі Марії. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
забракло, і нова влада знайшла дуже простий, але ефективний спосіб, як зарадити цій проблемі – вона насильно підселяла до помешкань львів’ян новоприбулі сім’ї. У професора Куриласа було п’ять кімнат, а стало дві. У решті трьох оселилося аж три сім’ї галасливих комуністів. На щастя, в помешканні було дві лазнички, отже не мусили свою ділити з прибульцями. Однак була спільна кухня, де зранку до вечора хазяйнувала тестьова «госслужащєго» і брязкала баняками, а коли приєднувалися до неї інші господині, зчинялася сварка, яку лиш увечері мирили чоловіки. Була в професора й служниця, яка готувала їсти, прала й прибирала, але її арештували після того, як вона обізвала тестьову «госслужащєго» старою шваброю.
Цей постійний галас за стінами – сварки, дитячий плач, радіо на повну потужність – давався взнаки, і професор мусив затикати вуха, щоб мати змогу працювати в тиші. Він перепробував і вату, і мокрі серветки, і дійшов висновку, що найкращою затичкою є свіже тісто – швиденько замішував ложку борошна з водою, ліпив дві кульки і все – можна хоч з гармати стріляти. Дружина, знаючи цю милу звичку чоловіка, мусила махати йому перед очима рукою, щоб він її помітив, а потім писати йому на папері те, що збиралася сказати.
Але сьогодні це виявилося зайвим: була неділя, і всі квартиранти подалися гуляти до парку. В будинку нарешті запанувала тиша. Лише з вулиці долинали приглушені марші з гучномовця, і час від часу дзеленчали трамваї. Чудова нагода попрацювати, але їх чекала гостина в Марковича, з яким разом викладали в університеті.
Професор скинув окуляри й протер очі. Перед ним лежав збірник документів хрестового походу, але цікавив його лише один документ – невелика хроніка, яку написав лицар з Галича, повернувшись додому. Цю хроніку він читав і раніше, але зараз мусив читати якомога уважніше, до кінця не розуміючи, чого від нього хоче полковник НКВС Олег Ваврик. Кілька днів тому він зателефонував Куриласові, запопадливо попередивши, що жодних претензій до товариша професора в нього нема, але дуже хоче з ним перебалакати. Перша думка була: хоче завербувати, зробити стукачем? Але який сенс? В університеті і без нього є кому стукати. Тим часом полковник, мабуть, щоб зняти з нього напруження запитав:
– Чи ви, товаришу професор, читали хроніку Ольгерда в збірнику, присвяченому хрестовим походам?
Запитання ошелешило професора. Чого-чого, а такого запитання від чекіста він не чекав.
– Так. Читав.
– Тоді я попрошу вас перечитати її ще раз, – м’яко, але наполегливо порадив полковник. – Так би мовити, освіжити в пам’яті. А в понеділок чекаю о другій у себе.
– Перепрошую… О другій у мене лекція.
– Ми знаємо. Вас замінить професор Михайло Рудницький*. Він уже попереджений.
– Е-е… добре… А-а… де «в себе»?
– На Пелчинській*. Невже не знаєте?
Пролунав сміх, і слухавку поклали.
Розділ 7
Київ, жовтень 2019 року. Несподівана гостя, яку важко здивувати
Щавлева