Ключі Марії. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
спритності з огляду на поважний вік, повернувся до печери назад і уважно обстежив той чудодійний іній та дійшов висновку, що то не інакше, як цілюще молоко Богородиці, і це та сама печера, в якій вона ховалася від Ірода, незважаючи на те, що подібна печера є також біля Єрусалима. Однак там біле пористе каміння не додає сили, а тільки виліковує від безпліддя, а тут робить з людини витязя.
Князь добув зі своєї торби глиняну флягу, в якій раніше було вино, і зішкрябав до неї інію, скільки вдалося, потім доручив мені зберігати флягу, щоб, коли повернемося додому, я заніс її до Софії Київської.
Коли ми покидали печеру, я раптом почув у заглибині шурхіт. Там було темно. А що то міг бути дикий звір, я узяв смолоскип і витягнув з піхов меча. Та моя засторога була даремна, бо то не був дикий звір, а панна – вона була геть гола й ціла тряслася зо страху. Я скинув плаща, закутав її і вивів з печери. Вона була дуже вродлива, довге цинамонової барви волосся зміїлося до самого пояса. Весь час повторювала ті самі слова, але ніхто не розумів, що вона каже. Один лише брат Лука розпізнав мову – арамейську – і став її розпитувати, а вона ж пояснила, що ховається від ворогів.
– Хто ваші вороги? – запитав брат Лука.
– Король Балдуїн, – промовила вона дуже приємним голосом, що нагадував спів пташок і дзюркіт срібного ручаю.
– Що він хоче від вас?
– Хоче забрати до свого замку.
– Але хто ви? Як вас звуть?
– Марія.
– Гаразд, ми вас врятуємо, – сказав рішуче князь.
Ми підібрали для неї вбрання сарацинського лицаря, вона сховала волосся під шоломом, а на плечі накинула наш чорний плащ із білим хрестом і капузою. Скидалася тепер на юного джуру. Я посадив її перед себе на коня, а відтак ми рушили в дорогу, все ще чуючи в собі значні сили. Діва просила не брати її до Єрусалима, але ми переконали її, що з нами їй нічого не загрожує, ніхто в ній не упізнає панни. В Єрусалимі ми збиралися перебути кілька днів, отримати в короля гроші на дорогу назад і вернутися додому. Дванадцять років, які ми провели на Святій землі, видавалися нам вічністю.
Пополудні ми побачили попереду густу куряву й подумали, що то знову сарацини. Ми спішилися, стали колом, зайнявши бойову стійку та взявши панну всередину, але вона оголила сарацинського меча і стала поруч з нами. Ми з тривогою вдивлялися в клуби піску, що здіймалися вгору, кружляли вихором і опадали, тупіт коней поступово наростав, а сонце сліпило нам очі. І коли нарешті з тієї куряви вигулькнули хрестоносці короля на чолі з лицарем Етьєном, ми з полегкістю зітхнули. А лицарі привітали нас, і Етьєн сказав:
– Коли ми здалеку побачили ваш бойовий шик, то зрозуміли, що ви наші. Звідки ви йдете?
– З Назарета.
– Чи не траплялася вам діва з довгим волоссям?
– Ні, не бачили ми жодної діви, – заперечив князь Ігор і, випереджаючи кожного з нас, запитав: – А що з нею?
– Шукаємо її, – сказав Етьєн, пильно вглядаючись у наші обличчя.
– Хто