Тиха місцина. Фрэнсис Скотт ФицджеральдЧитать онлайн книгу.
складу два іспити. – Але в душі у нього не було жодних «якщо»; в житті для нього не було нічого важливішого.
– До команди першокурсників потрапити легко. До речі, цей Малюк Ле-Мойн, з яким ти зараз познайомився, восени вступає в Принстон. А до цього грав у команді Військового інституту Вірджинії, був там «ендом»[1].
– А звідки у нього це дурне прізвисько?
– Та його в родині так називали, ось і підхопили. – Після павзи він додав: – Він їх запросив сьогодні ввечері на танці в заміський клуб.
– Коли ж він встиг? – з подивом запитав Безіл.
– Ось так, встиг… Вони про це і говорили. Я хотів сам їх запросити, став поступово переводити розмову на цю тему, а він мене випередив, не встиг я і оком моргнути! – Він зітхнув, звинувачуючи себе в невдачі. – Ну добре. Принаймні побачимося з ними там.
– Безумовно, яка різниця, хто їх запросив. – промовив Безіл.
Проте хіба це Товстун був винен? Хіба не могла Мінні сказати у відповідь: «Але ж Безіл заради мене приїхав сюди здалеку, і першого вечора я, звичайно, мушу бути з ним!».
Що ж трапилося? Місяць тому, в тьмяно освітленому і гучному приміщенні Центрального вокзалу Сент-Пола, вони зайшли за багажний візок – і її очі говорили: «Ще!». До самого кінця, поки вона не зникла в клубах пари за вагонним вікном, вона належала йому – такі речі не підвладні свідомості, вони підвладні лише почуттям.
Безіл був спантеличений. Усе це було зовсім не схоже на Мінні, яка, попри властивий їй блиск популярності, завжди відрізнялася добротою. Він став думати, чи не образило чи її що-небудь в його листах, і почав шукати у себе нові недоліки. Можливо, сьогодні вранці він поводився не так, як їй подобається? Веселий настрій, з яким він приїхав, раптом кудись випарувався.
Та під час гри в теніс у другій половині дня Мінні знову була такою, як завжди: вона захоплювалася його ударами, а одного разу, коли вони обоє опинилися біля сітки, вона раптово поплескала його по руці. Однак після гри, коли компанія насолоджувалася лимонадом на широкій, затіненій веранді будинку Чіверів, їм не вдалося ні на хвилю побути наодинці. А коли разом поверталися з корту, невже Мінні навмисно сіла попереду, поруч з Товстуном? Того літа вона так і норовила залишитися з ним наодинці – під будь-яким приводом. Переодягаючись, щоб їхати на танці в заміський клуб, він картався невиразним передчуттям катастрофи.
Клуб містився в невеличкому видолинку; гілля верб майже цілком його приховало, а на їхні чорні силуети донизу химерними плямами скрапувало сяйво круглолицього місяця. Тільки-но вони припаркувалися, як із вікон долинула улюблена мелодія Безіла «Китайський квартал»[2], і її ноти, мов ельфи, розсипалися галявиною. Його серце почало битися в шаленому ритмі, перехопило подих; пульсивна тропічна темрява обіцяла романтичні, бажані пригоди. Проте, опинившись тут, Безіл відчув себе маленьким і безсилим, щоб насолодитися омріяним блаженством. Танцюючи з Мінні, він ніяковів від того, що нав’язує їй своє тлінне єство в цій казковій країні, де незнайомі фігури щохвилини досягли
Енд – в американському футболі один із гравців-лайнменів, який може приймати м’яч. –