Тиха місцина. Фрэнсис Скотт ФицджеральдЧитать онлайн книгу.
телефонний дзвінок. Через десять хвилин дівчина вийшла насупленою і похмурою, і Безіл випадково почув, як вона коротко мовила подрузі:
– Він не зможе.
– …Шкода!..
– …повернеться лише в п’ятницю.
Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поїхав і вона втратила спокій! Тієї ж миті, не в змозі терпіти розчарування, він із жалюгідним виглядом підвівся та запропонував Вільяму їхати додому. На його подив, у нього на руці миттєво опинилася рука Мінні, яка намагалася його затримати:
– Почекай, Безіле! Адже я з тобою відтоді, як ти приїхав, жодної хвилини не побула!
Він сумно всміхнувся:
– Невже ти помітила?
– Безіле, не кажи дурниць! – Вона закусила губу, ніби образилася. – Ходімо посидимо на гойдалках.
У його душі раптом засіяв промінь надії та щастя. Її ніжна посмішка, яка, здавалося, йшла з глибини юного серця, заспокоювала, і він із вдячністю впивався її побрехеньками, мов джерельною водою. Призахідне сонце торкалося її щік неземним сяйвом – яке він не бачив на них раніше, – тим часом дівчина мовила, як вона не хотіла приймати запрошення Ле-Мойна й що вона засмутилася й образилася, коли Безіл до неї навіть не підійшов на танцях.
– Тоді, прошу тебе, Мінні, – благальним тоном промовив він, – дозволь мені хоч раз тебе поцілувати!
– Але ж не тут, дурнику! – вигукнула вона.
– Тоді ходімо на хвилину в альтанку…
– Безіле, це неможливо! Нас побачать Бессі Белл та Вільям. Либонь, іншим разом.
Безіл розгублено втупився в неї, не розуміючи, вірити чи не вірити, і вона негайно змінила тему:
– Безіле, я навчатимуся в школі міс Бічер. Всього кілька годин їзди від Нью-Гейвену. Ти зможеш до мене приїхати вже цієї осені. Один недолік: я чула, що зустрічатися там можна з гостями лише в засклених кімнатах, на кшталт оранжерей. Жах якийсь, чи не так?
– Так, жах, – щиро погодився він.
Бессі Белл та Вільям пішли з веранди й зав’язали розмову з якимись людьми, які під’їхали на машині.
– Мінні, ходімо в альтанку, лише на хвильку! Зараз вони далеченько!
На її обличчі з’явився впертий та застиглий вираз.
– Я не можу, Безіле. Хіба ти не бачиш – я не можу?
– Чому? Адже завтра я від’їжджаю?
– О, ні!
– Але я не можу не їхати! На підготовку до іспитів у мене лишилося всього-на-всього чотири дні. Мінні…
Він взяв її за руку. Її рука спокійно лежала в його руці, але коли він намагався потягнути її, щоб змусити Мінні підвестися, вона різко висмикнула руку. Гойдалки, на яких вони сиділи, почали від цієї боротьби розгойдуватися, і Безіл виставив ногу, щоб їх зупинити. Який жах – гойдатися, перебуваючи в настільки безнадійній ситуації!
Мінні поклала руку йому на коліно:
– Я більше не цілуюся, Безіле. Справді! Я виросла; в травні мені виповниться сімнадцять.
– Можу посперечатися, що ти з Ле-Мойном цілувалася! – гірко сказав він.
– Ти