П’ятеро шукачів пригод у фургонах. Энид БлайтонЧитать онлайн книгу.
сонця. Джуліан подивився на годинник.
– Ми не встигнемо заїхати нагору і там отаборитися, – зауважив він. – Доведеться ще трохи проїхати й зупинитися, а вранці вже їхати у гори.
– Гаразд, – погодився Дік. – Як накажете, капітане. За путівником за дві милі є ферма. Зупинимось там.
Вони під’їхали до ферми, яка розташувалася біля широкої прудководої річки. Джуліан як завжди пішов домовлятися про ночівлю, і Дік з ним, а дівчата залишилися готувати вечерю.
Джуліан одразу отримав дозвіл, а донька фермера, весела товстуля, продала хлопцям яйця, бекон, молоко, масло й горнятко жовтої сметани. Вона порадила хлопцям назбирати в садку малини, аби потім спожити її зі сметаною.
– Красно дякую, – увічливо мовив Джуліан. – Часом не знаєте, чи таборують там у горах циркачі? Десь біля озера.
– Так, вони проїжджали повз десь тиждень тому, – відповіла дівчина. – Вони щороку у відпустку тут таборують. Я завжди виходжу подивитися на їхню валку, бо для нашого загумінку це ціле видовище! Одного року вони везли левів, і вночі я чула їхнє ревіння. У мене від того мурашки бігли по тілу!
Хлопці попрощалися й пішли собі, посміюючись над мурашками у товстулі від левиного ревіння.
– Схоже, що завтра ми проїдемо повз циркачів, – сказав Джуліан. – Таборуватимемо десь вище у горах, еге ж, Діку? Там не така спека, бо в горах легіт віє.
– І, сподіваюсь, мурашки по нас не бігатимуть через галас циркових тварин, – усміхнувся Дік. – Мені наразі палюче сонце дошкуляє більше.
Уранці фургони рушили в дорогу, і діти сподівались, що це вже останній відтинок шляху, вони нарешті знайдуть гарне місце для табору й житимуть там аж до самого повернення додому.
Джуліан не забував щодня відправляти батькові листівку з розповідями про те, де вони зараз перебувають, і запевненнями, що у них все гаразд. У дочки фермера Джуліан дізнався докладну адресу найближчої пошти, у якій можна буде потім забирати листи. Бо в дорозі вони, звичайно ж, ще ніяких листів не отримували.
Доббі з Троттером повагом тягли фургони путівцем до гір. Раптом за деревами Джорджа помітила щось синє.
– Дивіться! Оно озеро! Озеро Мерран! – вигукнула вона. – Джу, підстьобни свого Доббі, їдьмо швидше! Я хочу виїхати на відкрите місце й охопити зором усе озеро.
Незабаром путівець вивів їх на верстовий шлях і далі – до громадського вересового пустища, а там з горба – у долину, до величезного синього озера, яке виблискувало під серпневим сонцем.
– Отакої! Дивовижа яка! – крикнув Дік, натягуючи віжки, щоб зупинити Доббі. – Джуліане, давай-но зліземо й підійдемо до води. Дівчата, ходімо!
– Яка краса! – сказала Енн, зістрибуючи з передка червоного фургона. – Негайно треба покупатись!
– Атож, – погодився із сестрою Джуліан.
Дітлахи майнули до своїх фургонів, поскидали свій одяг і вдягли купальники та плавки. А потім, навіть не прихопивши рушників, помчали до берега, аби пірнути в синю прохолоду.
Скраю вода була тепла, а далі, на глибині – приємно