Фауст. Иоганн Вольфганг фон ГётеЧитать онлайн книгу.
фізика, і метафізика?!
Ходім!
Виходять.
М а р ґ а р и т а
(увіходить із лампою)
Ой як тут душно, парно як!
(Одчиняє вікно).
А вечір же наче й без тепла.
І якось моторошно так…
Коли б хоч мати скоріше йшла…
Вся аж тремчу… Острах стиска…
Яка ж я, дурненька, боязка…
(Роздягається, заспівала).
Був вірний коханці завше
Славетний Фульський цар[58];
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.
Над всі скарби коштовні
Він кубок той любив,
І очі сліз були повні,
Як він із нього пив.
Почувши, що годі жити,
Усе роздав синам:
«Усе беріте, діти,
А кубка не віддам!»
Сидів він на бенкеті,
І все лицарство з ним,
У замку на бескеті,
Над берегом морським.
Допив живець д'останку
Старенький бенкетар
І в буйні хвилі з ґанку
Жбурнув священний дар.
Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив…
А цар склепив свої очі
І більше вже не пив…
(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу, аж бачить – скринька).
Звідкіль взялась тут скринька ця мала?
Таж шафа замкнена була.
Що за притичина? І що в ній може буть?
А, знаю, мамі хтось приніс
В заклад під позичку, мабуть.
Ось ключик на шнурочку звис…
А що, як взять та й відімкнуть?
Ой, що це? Боже милий! Глянь,
Чи бачила ж таке я на віку?
Убір! В святковий день найбільша з пань
Наділа б радо річ таку!
А як мені в цім ланцюжку?
Чиї ж то всі оці розкоші?
(Убирається й розглядається в дзеркалі).
Ой, а сережечки ж хороші!
Вберись – і вже зовсім не та…
Що врода й молоді літа?
До них тепер байдужі всі,
І похвали твоїй красі
Бринять, неначе докори.
Всі злота ждуть,
На злото б'ють —
Горе нам, бідним, горе!
Ф а у с т проходжується в задумі. Підходить М е ф і с т о ф е л ь.
М е ф і с т о ф е л ь.
Бодай тобі зрáдне кохання! Бодай тебе в пекла стихію!
Я кляв би іще чимсь гіршим, але, на жаль, не вмію!
Ф а у с т
Який це дрік тебе вджиґнув?
Чого це ти так чудно кривиш морду?
М е ф і с т о ф е л ь
Радніший я продатись чорту,
Коли б я сам не чортом був!
Ф а у с т
Тобі цей сказ якось не личить.
Та що ж могло тебе так спантеличить?
М е ф і с т о ф е л ь
Та що? Убір, що Ґретхен я дістав,
Піп загребущий одібрав!
Побачила ту штучку мати
І зразу стала потерпати:
Тонкий у неї аж надто нюх,
Весь
Написано 1755 р.