Купальниця. Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
і завтра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.
– Там що, великий попит на пакування подарунків?
– Взагалі немає, – і, перехопивши здивований погляд Марини, додала впевнено: – Але буде.
– Ти мені подобаєшся, – тільки й сказала Марина. – Ти знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими істотами? Ось тільки хто?…
Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке…
Місце для пакування подарунків – найкраще в торговому центрі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш – погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому закутку біля дзеркальної колони, виходиш – знову вона на очі потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дівчина з короткою стрижкою, чи то акцію якусь проводить, чи то анкети заповнити пропонує. Кароліна вже знає, що цю крихітну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву руку – маленькі зручні полички, під стільницею – місце для пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна. Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!
Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча… спробувати можна… щось у цьому є!
Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.
– Вибирайте папір, – озивається дівчина.
– А ви який пропонуєте?
Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить. Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її думки десь далеко-далеко.
– Як вас звати? – запитує Кароліна.
Дівчина здивовано відповідає:
– Віта…
– Віто, – на обличчі Кароліни спалахує усмішка, – візьміть мене до себе в помічниці.
Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні. Якщо ж не вдасться – що ж, принаймні ніхто нічого не втратить. Але має вдатися. Мусить вдатися.
Віта уважно слухає, тоді каже:
– Не знаю, хіба лише сьогодні… Сьогодні мені додому треба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка з ним побуде, а далі – роби що хочеш… – Віта розмірковує вголос. – Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж… – Їжачок замислюється. – Я ж тебе зовсім не знаю… А що, як ти мої рулони забереш?
Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне словосполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Вона вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за брата ховатися.
– Візьми мій паспорт до завтра… – невпевнено пропонує вона, теж перейшовши на «ти».
Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.
– Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, – Їжачок пропускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче залишити на