Катерина Білокур. Ю. І. КолядаЧитать онлайн книгу.
ті мої перші твори такі чудові здались! Мені було ра[ді]сно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилас[ь] на той малюнок, і сміялась, як божевільна!..» «Іноді таке на мене найде, що почну малювати щось… фантастичне, – то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна!.. і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять!».
А от у родині навпаки, її потяг до малювання сприймали як дивацтво. Батьки були категорично проти. І коли заставали дівчину за цим дивацтвом, то у хід йшли покарання: різки та найсуворіша заборона до малювання. «…на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і кинули в піч, а мене трохи поляскали…».«…мати били не так то, але дуже лаяли і підштрикали проти мене батька. А батько… уже було як… б’ють так чим попало і де попало, і як попало…». «Мати кричала на неї: «Та ти що здуріла, дочко, чим ти займаєшся? Інші діти батькам допомагають, а ти малюєш!» «А батько: «…Та нашу Катрю треба так бити, як ото в старовинній пісні співали:…бий сучку з вечора й до ранку!..». «В той час у мене не було ні паперу, ні олівця. Я крала у матері кусочки білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили… щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була».
Тож, малювати їй доводилося потайки. Вона, заховавшись у верболозі, малювала квіточки і радилася з козою, як краще змалювати чорнобривці, мальви чи півники… Ескізи робила звичайною вуглиною. «А це все треба було робити нишком… Як ото писав Т. Г. Шевченко: А щоб не чув хто, не побачив…». «…залізу куда-небіть у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати і млини, і дерева… І розвішаю я ті твори… і дивуюся з них, і плачу над ними… такому екстазі мене ловили!..»
Ці жагучі бажання виснажували її ніжну вразливу натуру, сповнювали і без цього безрадісне життя гіркотинням страждань. Перші спроби малювання – вуглинкою на шматку домотканого полотна – вона зробила у підлітковому віці, в скупі хвилини щастя, криючись, потайки, зносячи докори у неробстві, лінивстві, у марноті малярських занять. «Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину. Писнула –…зробило гарну чорну лінію… намалюю з одного боку полотнини що-небуть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і та[м] те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю. З натури я тоді не малювала… я все видумувала з своєї голови».
Якось вона вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі. «…я взяла його зошит і олівець і думаю: «Ану, і я чи зумію коня намалювати?»… так ця робота сподобалась, що… змалювала увесь Грицьків зошит». Батьки побачили, розсердились, спалили малюнки і заборонили їй братись за це діло та заявили, що якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну».
Рідні та знайомі вважали, що Білокурівська Катря повинна