Листи до Феліції (1913). Франц КафкаЧитать онлайн книгу.
нашого агентства він видається не простим смертним, а небожителем. Що в звичайному житті нашому братові не часто випадає нагода поговорити з імператором, то ця людина зрідка дарує середньому службовцю – так вже воно заведено у всіх майже наших великих установах – щось на кшталт такої можливості. І зрозуміло, в цій людині, як і в будь-якій іншій, високий пост якої не повною мірою відповідає її заслугам, криється багатенько комічного, якщо дивитися на неї спокійним і неупередженим оком стороннього спостерігача, але схилитися з цього природного приводу, побачивши, так би мовити, сам цей природний феномен, і ще перед ним, до нападу такого нестримного сміху – для цього воістину потрібно бути у богів в особливій неласці. Нам – двом співробітникам і мені – тоді допіру дали вищу посаду, через що нам і належало в святних чорних костюмах постати перед очі президента, щоб виказати йому нашу подяку, причому не слід забувати, що саме я з особливих причин заздалегідь був винен президенту[7] особливу подяку. Найдостойніший з нас – я був наймолодший – виголосив подячну промову, коротку, складну, напористу, цілком у своєму дусі. Президент прихильно слухав його в звичайній своїй, улюбленій у подібних урочистих випадках, злегка схожій на імператорську під час аудієнцій, і справді – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумедній позі. Ноги схрещені, ліва стиснута в кулак рука спирається на самий ріг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадає на груди, і на додачу до всього животик, не надто великий, однак помітно випнутий, плавно гойдається. Мабуть, я був тоді в зовсім вже неприборканому настрої, бо ж позу цю взагалі давно вивчив, і не було жодної необхідності видавати з такої нагоди, хоч і з перервами, легкі смішки, які, втім, наразі вдавалося видати за позиви кашлю, тим більше що президент сидів, не підводячи очей. Та й ясний голос колеги, який, певно, помітивши мій стан і не бажаючи йому скорятися, застиглим від напруги поглядом витріщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли він скінчив, президент підніс голову, і, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного сміху, на мить жахнувся, бо тепер він міг побачити мої гримаси і легко зрозуміти, що звуки, які, на превеликий мій жаль, з мене виходять, – це ніякий не кашель. Коли ж він почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегідь всім відому, на імператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами і задишкою, абсолютно безглузду і безпредметну промову, – коли мій колега грізними косими поглядами спробував мене, що і так щосили намагався опанувати себе, застерегти і стримати і тим самим тільки жваво нагадав мені про недавні радощі мого насилу пригніченого сміху, – тут уже я більше стримуватися не міг, та й будь-яку надію колись стриматися згубив остаточно. Спершу я сміявся тільки з нешкідливих чергових жартиків нашого президента, що їх він звично розсіював тут і там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував відгукуватися на подібні жарти ввічливо поважною подобою посмішки, я сміявся вже просто
Президентом закладу страхування від нещасних випадків працівників був д-р Отто Прібрам. Кафка потоваришував з Евальдом Прібрамом, сином президента, на схилку своїх шкільних та університетських років. Див. Лист Кафки з 10-го на 11 березня 1913 р.