Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой. Стефан ЦвейгЧитать онлайн книгу.
а істина оголена, автобіографія є героїчним актом художника, бо ніде більше моральне обличчя людини не стає настільки зрадницьким. Тільки зрілому, душевно мудрому художнику вдається здійснити її; саме тому психологічне самозображення так пізно долучилося до лав мистецтва: воно належить виключно нашому й прийдешнього часу. Людина мусила відкрити свої материки, переплисти свої моря, вивчити свою мову, перш ніж звернути погляд на свій внутрішній світ. Стародавній світ нічого не підозрював про ці таємничі шляхи: його самозображувателі Цезар і Плутарх – нанизують лише факти та об’єктивні події й не думають про те, щоб хоч на дюйм відкрити свою душу. Перш ніж прислухатися до своєї душі, людина мала відчути її наявність, і це відкриття дійсно приходить лише в християнську епоху: «Сповіддю» Августина починається внутрішній огляд життя, але погляд великого єпископа при сповіді менше звернений на себе, ніж на парафіян, яких він прикладом свого звернення сподівається обернути у віру й навчити; його трактат має діяти як сповідь перед громадою, як приклад каяття, – отже, телеологічно, цілеспрямовано, – а не служити відповіддю собі самому. Мали минути століття, доки Руссо, який завжди прокладає нові дороги, всюди розкриває ворота й замки, створює самозображення заради себе самого, сам здивований і переляканий новизною цього починання. «Я задумав справу, починає він, – що не має прикладу… я хочу намалювати рівну мені людину з усією правдивістю природи, і ця людина я сам…» Але з сумлінністю кожного новачка він уявляє собі це «я» – неподільною єдністю, чимось вимірюваним, і «правдивість», як щось осяжне; він наївно припускає: «Коли пролунають фанфари страшного суду, хочу постати перед суддею з книгою в руці й сказати: це був я». Наше пізніше покоління не володіє чесною довірливістю Руссо, проте володіє сильнішими, сміливішими проникненнями в значні й потаємні глибини душі в її найтонших розгалуженнях: у всіх сміливіших аналізах анатомізуюча себе цікавість намагається оголити кожен нерв і судину кожного почуття й помислу. Стендаль, Геббель[5], Кіркегард[6], Толстой, Ам’єль[7], хоробрий Ханс Йегер[8] відкривають несподівані галузі самопізнання завдяки своїм самозображенням, і їхні нащадки, озброєні тоншими знаряддями психології, просуваються все далі, долаючи шар за шаром, простір за простором, у наш новий безмежний світ: у глибини людини.
Нехай це послужить втіхою всім, хто прислухається до постійних пророцтв про занепад мистецтва в цьому світі техніки й тверезості. Без сумніву, міфологічна образотворча сила людства мала ослабнути: фантазія найжвавіша в дитинстві, народи також складають міфи й символи на зорі свого життя. Але місце мрії, що зникає, посідає більш ясна і документальна сила знань; у нашому сучасному романі, який близький до того, щоб стати точною наукою душі, замість того щоб вільно й відважно винаходити фабули, відчувається це творче уречевлення. Але в цьому з’єднанні
Геббель Христіан Фридрих (1813—1863) – німецький драматург, письменник і поет, один з найбільших німецьких трагіків XIX в. Сюжети Геббель зазвичай черпав з Біблії, міфології, літератури, історії. Твори «Юдіф», «Ірод і Мариамна», «Гиг і його кільце», «Агнеса Бернауер», трилогія «Нібелунги».
Кіркегард Серен (1813—1855) – данський філософ і теолог.
Ам’єль Анрі Фредерік (1821—1881) – швейцарський філософ, критик і письменник. Серед його творів – «Уривки із задушевного щоденника» (1887).
Йегер Ханс Хендрік (1854—1910) – норвезький письменник. У 1885 р. опублікував роман «З життя богеми Христианії», написаний у манері натуралізму Е. Золя. Роман був заборонений і конфіскований, автору довелося на деякий час покинути країну. Повернувшись до Норвегії, написав романи «Вільна любов», «Сповідь», «Тюрма і відчай».