Цент на двох. Фрэнсис Скотт ФицджеральдЧитать онлайн книгу.
великими передніми зубами рахував і перераховував довге повідомлення гладкої дами, щоб визначити, чи містить воно невинні сорок дев’ять слів або фатальні п’ятдесят одне.
Лоїс, чекаючи, вирішила, що не зовсім впевнена, чи точно вона написала адресу, тому дістала із сумочки листа і знову пробіглася по ньому очима.
«Моя люба, – починався він, – я все розумію, і нині я щасливіший, ніж колись був за все життя. Якби я тільки міг дати тобі ті речі, яких ти достойна, але я не можу. Лоїс, ми не можемо одружитися і не можемо втратити один одного, визнавши, що вся ця чудова любов закінчується нічим.
Допоки я не отримав твій лист, кохана, я сидів тут у напівтемряві й думав, куди я можу поїхати звідси, щоб коли-небудь забути тебе; можливо, за кордон, проїхати наскрізь усю Італію чи Іспанію і мріяти про це, щоб загасити біль втрати, там, де руїни цивілізацій, схожих на вино старої витримки відобразили б лише спустошення мого серця – і тоді прийшов твій лист.
Найсолодша, найсміливіша дівчинка, якщо ти надішлеш мені телеграму, я зустріну тебе у Вілмінгтоні. До цього часу я тут просто чекатиму й сподіваюся, що кожна моя давня мрія про тебе здійсниться.
Говард».
Вона вже прочитала лист стільки разів, що знала кожне його слово напам’ять, але він все ще її дивував. У ньому вона знайшла багато невиразних віддзеркалень людини, яка його написала, – змішану ясність і смуток його темних очей, шалене, неспокійне збудження, яке вона відчувала іноді, коли він розмовляв з нею, його мрійливу чуйність, що присипляла її розум. Лоїс було дев’ятнадцять, і вона була дуже романтичною, допитливою і безстрашною.
Гладка дама та клерк нарешті зійшлися на п’ятдесяти словах, Лоїс взяла бланк і написала свою телеграму. І не було жодних сумнівів в остаточності її рішення.
«Це просто доля, – думала вона, – саме так все працює у цьому проклятому світі. Якщо боягузтво – це все, що мене стримувало до цього часу, то більше я не буду стримуватися. Тож ми просто дозволимо, щоб все йшло своїм шляхом, і ніколи не шкодуватимемо про це».
Клерк продивився її телеграму:
«Прибула сьогодні Балтімор проведу день братом зустрічай Вілмінгтоні три пополудні середу кохаю Лоїс»
«П’ятдесят чотири центи», – сказав клерк із захопленням.
«І ніколи не шкодуватимемо, – подумала Лоїс, – і ніколи не шкодуватимемо…».
Світло проходило крізь дерева як крізь фільтр і падало на траву плямами. Дерева були схожі на високих, млявих дам з пір’яними віялами, що легковажно кокетують з потворним дахом монастиря. Дерева були як дворецькі, що ввічливо схилялися над безтурботними доріжками та стежками. Дерева, дерева над пагорбами з обох боків, були розкидані групами, посадками й лісами по всій східній частині штату Мериленд, ніжне мереживо на подолах багатьох жовтих полів, темний непрозорий фон для квітучих кущів та диких зарослих садів.
Деякі дерева були дуже веселими та молодими, але монастирські дерева були старшими за сам монастир, який, за справжніми монастирськими мірками, був зовсім не старий. Власне кажучи, по суті його називали не монастирем, а лише семінарією; але все-таки це був монастир, попри його вікторіанську архітектуру чи доповнення до неї у стилі Едуарда VII, або навіть його запатентоване у часи Вудро Вільсона покриття даху зі столітньою гарантією.
За будівлею монастиря було господарство, де пів дюжини братів-мирян рясно потіли, з невблаганною спритністю рухаючись навколо овочевих грядок. Ліворуч, за рядом в’язів, було імпровізоване бейсбольне поле, де один з послушників з битою намагався вибити з гри трьох інших, що супроводжувалось біганиною, важким диханням та ударами по м’ячу. А після того, як пролунав густий дзвін, що відбивав наступні пів години, людський рій чорного листя видуло на шахову дошку з доріжок під чемними деревами.
Деякі з цього чорного листя були дуже старими, їхні щоки вкриті зморшками, які нагадували брижі на потривоженій гладіні басейну. Ще був розсип листя середнього віку, чиї фігури у сутанах, що розвивалися, при погляді в профіль здавалися дещо несиметричними. Вони несли товсті томи творів Томи Аквінського та Генрі Джеймса, кардиналів Мерсьє та Іммануїла Канта, а також багато пухлих зошитів, наповнених конспектами лекцій.
Але найчисленнішими були молоді листки – біляві хлопчики дев’ятнадцяти років із дуже суворими, сумлінними виразами облич; чоловіки під тридцять з гострою самовпевненістю, які вже проповідували у світі протягом п’яти років, їх було кілька сотень, – з міст і селищ, штатів Мериленд, Пенсільванія, Вірджинія, Західна Вірджинія та Делавер.
Було багато американців, декілька людей ірландського походження, кілька французів, кілька італійців і поляків, і всі вони йшли, невимушено тримаючись за руки парами, трійками, або довгими рядами, і майже у всіх були стиснуті губи й виставлене вперед підборіддя – адже це було Товариство Ісуса, засноване в Іспанії за п’ять сотень років до цього суворо налаштованим солдатом, який навчав чоловіків тримати оборону від прориву й у битві й у бесіді, складати проповідь або договір, просто робити це і не сперечатися…
Лоїс