Цент на двох. Фрэнсис Скотт ФицджеральдЧитать онлайн книгу.
допитливою та сміливою. Цього брата, без сумніву, потрібно було підбадьорити, і вона збиралася його розвеселити, подобається йому це чи ні.
Підходячи до великих невибагливих вхідних дверей, вона побачила, як один чоловік раптово відокремився від групи й, підтягуючи поли своєї сутани, побіг до неї. Він посміхався, вона помітила, що він виглядав дуже кремезним і надійним. Вона зупинилася і чекала, знаючи, що її серце б’ється незвично швидко.
– Лоїс! – закричав він, і через секунду вона опинилася в його обіймах.
Вона раптом затремтіла.
– Лоїс! – закричав він знову, – як же це чудово! Я не можу сказати тобі, Лоїс, скільки я з нетерпінням чекав цього. Ох, Лоїс, яка ж ти гарна!.
У Лоїс перехопило подих.
Його голос, хоч і стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергією, дивною, такою, що огортає, якою, як вона вважала до цього, з усієї родини володіє лише вона.
– Я теж дуже рада… Кіте.
При цьому першому вживанні його імені вона почервоніла, але радше від радості.
– Лоїс… Лоїс… Лоїс, – повторював він здивовано. – Дівчинко, зайдімо сюди на хвилину, я хочу представити тебе ректору, а потім ми підемо прогулятись. Нам потрібно обговорити тисячу різних речей.
Голос його став похмурим: «Як там мати?».
Вона на мить подивилася на нього, а потім сказала те, чого вона взагалі не збиралася казати, те саме, чого вона вирішила взагалі уникати.
– О, Кіте, вона… їй весь час стає все гірше і гірше в усіх сенсах.
Він повільно кивнув, ніби зрозумів.
– Нерви, так… розповіси мені пізніше. А зараз…
Вона була в невеликому кабінеті з великим столом, щось казала маленькому, веселому, сивому священнику, який потримав її руку на кілька секунд.
– Так ось яка вона Лоїс!
Він сказав це так, ніби чув про неї роками.
Він попросив її сісти.
Зайшли двоє інших священників, повних захоплення, потискували їй руку і зверталися до неї, як до «сестрички Кіта», і вона виявила, що зовсім не проти цього.
Вони виглядали дуже впевнено, хоча вона очікувала певної сором’язливості, принаймні стриманості. Прозвучало кілька невідомих їй жартів, які, здавалося, смішили кожного, і маленький отець-ректор називав їх тріо «тьмяними старими ченцями», і цей жарт вона оцінила, бо, звичайно, вони зовсім не були ченцями. У неї блискавично виникло враження, що вони особливо люблять Кіта – отець-ректор називав його «Кітом», а один з інших протягом усієї розмови тримав руку на його плечі. Потім вона знову потиснула руки й пообіцяла повернутися трохи пізніше за морозивом. Посміхаючись знову і знову, вона була доволі абсурдно щасливою… вона сказала собі, що це тому, що Кіт так захоплюється тим, що демонструє її усім.
Потім вони з Кітом прогулювались по доріжці, тримаючись за руку, і він розповідав їй, яка чудова людина отець-ректор.
– Лоїс, – несподівано перервався він, – перш ніж ми підемо