Історія втечі та повернення. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
колишня дружина Мікеле Солари.
Я не бачила її вже кілька десятків років. Її в минулому вродливе обличчя споганіло, щиколотки набрякли. Колись каштанове, а тепер вогняно-руде волосся, довге, як і замолоду, але рідке, розсипалось по зрушеному ґрунті. Одна нога була взута у сильно поношену туфлю на низькому підборі, а на другій була лише тісна сіра вовняна панчоха з діркою на великому пальці, туфля ж лежала за метр від неї, немов вона скинула її, хвицаючи ногами, щоб захиститись від болю або страху. Я розплакалася, Ліла глянула на мене роздратовано.
Ми сіли на лаву неподалік і стали мовчки чекати, доки Джильйолу заберуть геть. Що з нею сталося, як вона померла – поки що цього не знав ніхто. Ми пішли до Ліли додому – у ту невеличку стару квартирку її батьків, у якій вона тепер жила з сином Ріно. Завели розмову про нашу подругу. Ліла наговорила про неї всякої гидоти, мовляв, паскудне життя вона вела, підле й нікчемне. Але тепер я пропускала її слова повз вуха – я не могла прогнати спогад про Джильйолине обличчя у профіль на голій землі, про її довге рідке волосся, про білувату шкіру, що проступала крізь волосся на черепі. Скількох людей, наших однолітків, уже не було серед живих, вони щезли зі світу: хто через хворобу, хто під тягарем життєвих випробувань, які, мов наждаком, стирали їхні нерви, хто загинув не своєю смертю. Якийсь час ми сиділи отак апатично на кухні, не маючи ані найменшого бажання прибирати зі столу, а тоді знову вийшли надвір.
Був чудовий зимовий день, світило сонце, звеселяючи все навколо. На відміну від нас, старий район залишився таким, як був. Зовсім не змінилися низькі сірі будинки, двір, де ми гралися, головна вулиця; тою самою лишалася темна паща тунелю, усюди так само панувало насильство. А от навколишній краєвид змінився. Зеленкуватих плес ставків більше не було, колишня консервна фабрика зникла. На їхньому місці стояли, виблискуючи, скляні хмарочоси, колишні символи світлого майбутнього, у яке ніхто ніколи не вірив. Усі ці зміни я помічала з року в рік, іноді з цікавістю, але частіше байдуже. У дитинстві я собі уявляла, буцімто поза нашим районом Неаполь повен всіляких дивовиж. Наприклад, кількадесят років тому мене страшенно вразив хмарочос на площі Ґарібальді: я захоплено спостерігала, як поруч з модерною спорудою центрального залізничного вокзалу поверх за поверхом виростає кістяк цієї будівлі, яка тоді здавалась нам височенною. Проходячи площею, я завжди ним замиловувалася. «Дивись-но, який він високий», – казала я Лілі, Кармен, Пасквале, Аді, Антоніо – усім тодішнім друзям, з якими ми їздили на море, туди, де починаються багаті квартали. Там, нагорі, думалось мені, живуть ангели, і звідти вони можуть насолоджуватися видом на ціле місто. Як мені хотілося вилізти туди, забратися аж на вершечок! Хоч він був за межами нашого району, то був наш хмарочос, бо ми день у день бачили, як він росте. Але потім будівництво зупинилося. Коли я повернулася з Пізи додому, привокзальний хмарочос більше не здавався мені символом оновлення міста, а радше доказом нездарності тутешнього люду.
У ті часи я зрозуміла, що між нашим районом