Історія втечі та повернення. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
неспокоєм, там була сила-силенна студентів з Неаполя, провінції і з цілого Півдня. Одні були добре одягнені, галасливі й самовпевнені, а інші – неотесані й затуркані. Вони юрмилися біля входу, в авдиторіях, стояли у довгих чергах перед канцеляріями, де вряди-годи спалахували сварки. Троє чи четверо побилися за кілька кроків від мене, без жодного приводу, немов їм досить було побачити одне одного, щоб вибухнути лайкою і стусанами, їхня чоловіча лють вимагала крові, виливалась у крики говіркою, яку я ледве розуміла. Я поквапилася геть, немов відчула загрозу в місці, яке вважала безпечним і приязним.
Коротко кажучи, щороку мені здавалося, що стає дедалі гірше. У той період злив сталися й інші руйнації – цілий багатоповерховий будинок запався і перехилився на один бік, немов людина, яка сперлася на поїдений шашелем підлокітник, а той зламався. Були загиблі й поранені. Крики, бійки, вибухи саморобних бомб. Здавалось, ніби місто виношує у своєму лоні гнів, що ніяк не може вийти назовні, а тому роз’їдає його зсередини або ж вибухає на поверхні гнійниками, просяклими отрутою, яка вивергається на всіх – на дітей, дорослих, літніх людей, мешканців інших міст, на американців з НАТО, на туристів усіх національностей, на самих неаполітанців. Як можна було витримати в такому місці, де всюди панували безлад і небезпека – на околицях і в центрі, на пагорбах і під Везувієм? Яке жахливе враження справило на мене передмістя Сан-Джованні-а-Тедуччо і сама дорога до нього! Яке жахливе враження справила на мене фабрика, де працювала Ліла, і сама Ліла, Ліла, яка жила з малою дитиною в убогій оселі разом з Енцо, але не спала з ним! Сказала, що він хоче розібратися, як працюють комп’ютери, а вона допомагає йому в цьому. Мені запам’ятався цей її голос, вона немов хотіла викреслити зі свого життя Сан-Джованні, ковбаси, запах фабрики, своє становище, тому самовпевнено кидала всілякі хитромудрі назви, як-от Центр кібернетики при державному університеті в Мілані чи радянський Центр застосування комп’ютерів у суспільних науках. Вона переконувала мене, що невдовзі подібний центр створять і в Неаполі. Я подумала собі: у Мілані – цілком можливо, у Радянському Союзі – безперечно, але не тут, усе це лише божевілля твоєї неспокійної голови, у яке ти втягуєш ще й бідолашного, відданого тобі Енцо. А найкраще – це втекти звідси. Накивати п’ятами безповоротно, подалі від того життя, яким ми жили від самого народження. Оселитися на якихось добре впорядкованих теренах, де й справді все можливо. Як це зробила я. Але за всі ці десятиліття я зрозуміла, що помилялася, бо це просто ланцюг з дедалі більшими ланками: район пов’язаний з містом, місто – з Італією, Італія – з Європою, а Європа – з цілою планетою. І нині я твердо переконана: хворий не лише наш район, не лише Неаполь, а вся земна куля, увесь Всесвіт і всі можливі всесвіти. І вся штука в тому, щоб приховати, зокрема від себе, справжній стан справ.
Я виголосила все це Лілі дещо пафосним тоном того пополудня, узимку 2005 року. Я хотіла визнати, що вона все добре