Мертва зона. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
спитав Джонні водія таксі.
– Нє. Тільки не стукай коліном об лічильник. Тендітна штука.
Джонні з певним зусиллям просунув свої довгі ноги під лічильником і гупнув дверцятами. Водій, середнього віку, лисий, із черевцем, опустив прапорець, і таксі поїхало вздовж Флеґґ-стріт.
– Куди?
– Клівз-Міллз, – сказав Джонні. – На Мейн-стріт. Я покажу дорогу.
– Тоді з тебе півтора лічильника, – сказав водій. – На жаль, звідти треба буде вертатися порожнім.
Рука Джонні несвідомо стислася на випнутій від стосика купюр кишені. Він спробував пригадати, чи взагалі мав колись при собі стільки грошей. Одного разу. Він тоді купив дворічну «шеві» за тисячу двісті. З примхи попросив банк видати йому депозит готівкою, просто щоб побачити, на що воно схоже. Нічого чудесного в тому не було, але подив на обличчі продавця, коли Джонні поклав дванадцять стодоларових купюр у його руку, був прекрасним видовищем. Проте ця конкретна купка грошей не приносила йому радості, а трохи бентежила, і йому знову спала на думку материна аксіома: «Знайдені гроші добра не приносять».
– Нехай буде півтора, – сказав він водієві.
– Добре, що порозумілися, – провадив далі водій. – Я так швидко сюди доїхав, бо хтось викликав мене з Ріверсайду, а тоді не захотів озиватися, коли я туди приїхав.
– Невже? – спитав Джонні без особливої цікавості.
За вікном пролітали темні будинки. Він виграв п’ятсот доларів, і з ним ніколи не траплялося нічого подібного. Той фантомний запах паленої гуми… відчуття, наче він частково пережив якусь подію, що трапилася з ним, коли він був геть малим… і відчуття нещастя, що насувалось, аби врівноважити удачу, – усе це досі не покидало його.
– Так, оті пияки дзвонять, а тоді раптом передумують, – говорив водій. – Кляті випивохи, ненавиджу їх. Беруть дзвонять, а тоді вирішують «а якого чорта, бахну ще пива». Або пропивають гроші на дорогу, поки чекають, а коли я заходжу й кричу: «Хто тут хотів таксі?» – ніхто не озивається.
– Ага, – сказав Джонні.
Ліворуч від них текла річка Пенобскот, темна й масна. А ще Сара занедужала, а ще сказала, що кохає його. Певно, він просто заскочив її в момент слабкості, але, Боже, якщо вона говорила серйозно! Він запав на неї майже з найпершого їхнього побачення. Ось де справжня удача цього вечора, а не в перемозі над «Колесом». Але його думки поверталися саме до «Колеса». Він бачив у темряві за вікном, як воно обертається, а у вухах чулося дедалі повільніше цок-цок-цокання вказівника, що клацав об переділки між номерами, – наче звук з неспокійного сну. Знайдені гроші добра не приносять.
Водій звернув на шосе 6. Він провадив свій монолог.
– А я й кажу: «Запхни свою думку сам знаєш куди». Малий же такий розумний, що й срати вже не проситься, так? Я не збираюся слухати таке лайно ні від кого, навіть від свого сина. Я воджу це таксі вже двадцять шість років. Мене шість разів грабували. Я збився з ліку, скільки разів уминав крила, хоч у мене ніколи не було серйозної аварії, за що хвала Марії, матері Ісуса, і святому Христофору, і Богу нашому Всемогутньому, розумієш? І кожен тиждень, хоч би яким дохлим він