Мертва зона. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
поршень назад, Ґреґ знову вийшов з машини, приязно всміхаючись. Пес, що вже був усівся, негайно знову звівся на лапи, загарчав і пішов на Ґреґа.
Ґреґ усміхався.
– Молодець, сірий, – сказав він приємним лунким голосом. – Підходь-но. Підходь і отримай своє.
Він ненавидів цих огидних фермерських собак, що корчили з себе пихатих малих цезарів на своїх пів акра подвір’я, що також говорило дещо і про їхніх власників.
– Кляті обісрані землюки, – пробурмотів він упівголоса, продовжуючи всміхатися. – Підходь, цуцику.
Пес підійшов. Він напружив задні лапи, щоб кинутися на Ґреґа. У хліві мукнула корова, а кукурудзою ніжно прошелестів вітер. Коли собака стрибнув, Ґреґова усмішка перетворилася на недобру й дошкульну гримасу. Він натиснув поршень і розпилив ядучу хмару аміаку просто в очі й ніс собаки.
Сердитий гавкіт негайно перетворився на уривчасте зболене скавучання, а коли аміак угризся по-справжньому – на повне муки виття. Пес миттєво розвернувся хвостом – уже не вартовий, а переможене щеня.
Обличчя Ґреґа Стіллсона потемнішало. Очі примружилися до огидних щілин. Він швидко ступив уперед і видав собаці свистячого копняка по стегнах своїм аеродинамічним черевиком. Пес пронизливо й жалісно заскавучав і, підбурений страхом і болем, сам вирішив свою долю, розвернувшись до битви зі спричинником своїх страждань, замість того щоб утекти до сараю.
Пес гаркнув, кинувся наосліп, вчепився в праву штанину з білого льону й розірвав її.
– Сучий сину! – скрикнув від злості сполошений Ґреґ. Він знову копнув собаку, цього разу так, що той покотився пилюкою. Чоловік знову пішов на пса і копнув його ще раз, не перестаючи кричати. Тепер собака, в котрого текло з очей, палало в носі, одне ребро зламалось, а ще одне болюче забилося, зрозумів небезпеку, що походила від цього скаженого, але було запізно.
Ґреґ Стіллсон переслідував його через запилюжене подвір’я, хекав, кричав, обливався потом і копав собаку, аж допоки той не заверещав. Пес уже ледве міг волочитися по землі й стікав кров’ю з кількох різних місць. Він помирав.
– Не треба було мене кусати, – прошепотів Ґреґ. – Ти чув? Чув мене? Не треба було мене кусати, гімно собаче. Ніхто не сміє ставати мені на дорозі. Ти чув? Ніхто.
Чоловік видав ще одного копняка закривавленим носаком, але пес уже не міг зробити нічого, окрім як тихо булькнути горлом. Від цього вже небагато радості. Ґреґові боліла голова. Це через сонце. Він погнав пса подвір’ям під гарячим сонцем. Пощастить, якщо він не знепритомніє.
Він на мить заплющив очі, швидко подихав, а його лицем котився піт, мов сльози, і сидів у короткій стрижці, наче самоцвіт, а побитий пес умирав коло ніг. Барвисті світлові плями плавали в темряві під повіками й пульсували в ритмі серця.
Ґреґові боліла голова.
Іноді він питав себе, чи не божеволіє. Як-от зараз. Він збирався видати собаці залп аміаку і загнати його назад у сарай, щоб мати змогу залишити візитку