Будинок на Аптекарській. Ольга СаліпаЧитать онлайн книгу.
зірвався на рівні й протер очі:
– Ви щось хотіли?
– Я… Я Ляна, донька Анатолія Яковенка. Власника цього… магазину, чи як це назвати, – дівчина роззирнулася навколо. У невеличкій кімнаті всюди були розкладені старі речі: годинники, дитячі іграшки, навіть жіночі сумочки.
– Донька? О Божечки! – схопив її за плечі хлопець. – Це ж так добре! Бо я вже не знав, що мені робити. Ось, – покопирсався у кишені штанів і дістав звідти ключ, – це батько для вас залишив.
– Для мене?
– Для вас. Сказав, віддаси моїй доньці. Я думав, ви в гості приїдете чи так, проїздом. А воно он як вийшло… Я вчора на похорон не ходив, не міг. Не люблю, знаєте, такі події, – говорив швидко, промовляючи кожне слово наче трохи не до кінця, через що Ляні доводилося дивитися на його артикуляцію, щоб зрозуміти, що він каже.
– І як мені знати, що цей ключ відкриває?
– А, – схопився хлопець, – та я знаю! Це ключ від дядькоанатолієвого столу, – показав рукою на маленькі дверцята біля дальньої стіни.
Ляна знизала плечима: навіщо передавати їй ключ людиною, яка знає, від чого він.
– А ви? – дала зрозуміти інтонацією, що чекає від чоловіка, що той пояснить, хто він.
– Я? О, я продавець. Вже майже рік в дядьканатолія працюю. Ніколай я, – простягнув руку.
– Микола?
– О, я знав, що ви перепитаєте, – посміхнувся. Ляна помітила, як на кутиках його губ заблищала слина. – Ніколай. Так і в документах записано. Показати? – кинувся чомусь під стіл.
– Та вірю я, вірю, – Ляна зловила його за лікоть і помогла підвестися. – Ніколай. Давай на «ти», добре?
– Добре! – зрадів той так сильно, аж сплеснув у долоні. Ляна запідозрила, що хлопець має психічні розлади. Нічого дивного, батька завжди тягнуло помогти хворим чи бідним. Може, він і весь свій заробіток віддавав цьому хлопцеві, бо навряд чи цей магазин міг дати виручку на дві повноцінні зарплати.
– Ніколай, показуй, від чого ключі!
– О, зараз! – вихопив з рук Ляни ключ, прочинив двері маленької кімнатки, увімкнув там світло і вставив наконечник у замок шуфляди масивного дубового столу.
– Ого! – присвиснула Ляна. Такий стіл мав би багато коштувати. Як і, власне, багато чого іншого в кімнаті. Наприклад, масивні шовкові штори, різьблений буфет – комплект зі столом, килим з цікавим орнаментом, мальована картина (хоча в цінності її Ляна впевненості не мала).
– Так, – задоволено посміхнувся Ніколай. Здається, він посміхався завжди, просто інколи менше, а інколи дужче. – Ваш тато купив це все кілька місяців тому. Сказав, що справи в магазині пішли вгору. Сподівався, що на це все знайдеться покупець.
Замок клацнув, і Ніколай легенько підтягнув шуфляду до себе. Там лежала пластикова зелена тека. Ляна обережно взяла її в руки і розгорнула. Це були документи на магазин. Батько переписав його на неї за тиждень до смерті.
– То ти тепер господиня бізнесу? – голос Івана прозвучав так несподівано, що Ніколай стрепенувся і вдарився