Канцелярія хрестових походів. Остап УкраїнецьЧитать онлайн книгу.
натякав старий. Він спустив бочку на землю – повну, судячи з ваги,– і всівся на неї, поклавши бисаги собі під ноги. Біля скрині, яка правила за стіл, але все ж осторонь від решти.
– Ну, тераз, коли ми всі посідали, можна потрапезувати й поговорити,– старий узяв із глиняної тарелі сушеного лина й заходився оббирати м’ясо, паралельно балакаючи,– ми всі тут обцуєм одне другого, тільки ти нам незнайомий. Нечасто трафляє зустрічати шабес у лісі, а ще рідше – мати на ньому гостей, котрих ніхто не чекав. Вєнц прошу тебе заділовати за гостинність і трохи розказати о собі. Розваж нашу вечірню трапезу, бо завтра на ранок тебе вже тут не буде.
– Чому не буде?
– Чи ти сам не віш? Якби ти був із нас, то зараз би сидів на шабесі не тут, а в себе вдома. Ти завтра встанеш і підеш. А в нас вози. Як тебе звати, шейгеце?
– Матвій. Матвій Лісовський. І моя братова – жидівка, як ви,– кілька чоловіків перезирнулися, хтось щось прошепотів, але старий на ті слова ніяк не відреагував.
– То не робить тебе жидом, шейгеце. І якщо вона твоя братова – то вона точно не така жидівка, як ми. Звідки ти будеш?
– Я з Чешибісів. Із Єзуполя тобто. Йду до Станіславова.
– Та ясно, що туди. Важка в тебе торба, треба сказати,– старий кивнув на бисаги, які подзвонювали, варто було Матвію ворухнути ногою.– Хто за ремеслом будеш – коваль, муляр?
– Муляр, так. Ще не за ремеслом… Вчуся, але скоро стану майстром. Буду працювати на будові фортеці.
– Не сумніваюся. Не сумніваюся, що будеш працювати. А от чи вийде з тебе майстер – то ще питання, я тебе за роботою не бачив.
– Вийде.
– Як скажеш, шейгеце. Слухай, чи я маю з тебе кліщами слова тягнути? – відірвався від риби старий.– Попросив же – розваж нас бесідою на цей вечір. Щоб можна було потім сказати, що ми не просто так до міста приїхали, а вже когось та знаємо.
– Та нема що розказувати. Батько в мене столяр, мама теж простого роду. Як у нас у домініканів ремонтували костел, я попросився в поміч, то мене і взяли. А два дні тому той майстер, котрий костел робив, проїздив через Єзупіль на Станіславів та й запитав, чи я не хочу до нього в науку – мурувати мури фортеці. Батько тільки й радий був, бо камінь я складаю ліпше, ніж дерево. І йому легше буде, що дорослий син нарешті злізе з шиї. То я і йду до міста. Завтра прийду, влаштуюся десь, у неділю – до мші, а з понеділка і роботи почнуть. Тото наразі мій цілий живіт,– і за кілька секунд, ніби виправдовуючись за нецікаву розповідь, додав: – Та його й не так багато було.
– І малим ти гуси над річкою не пас, і старшим – корови? Ну, раз ти думаєш, що нам твій живіт буде нудний, давай і я з тобою познайомлюся. Мене звати Герш. Зі мною – мої сини, Хаїм і Мендель, найдалі від тебе сидить Лейб, син мого старого друга, а біля мене – Кейла, моя жінка, й Авіва, котру маю щастя називати донькою.
– А ви теж до Станіславова?
– А ти як думав? Місто будується, до міста йдуть люди, а де люди – там є що робити. Бачиш, ми хотіли до шабесу бути під стінами, але воля Божа була на те, щоб якийсь голопузий шляхтич під Бурштином зламав собі вісь – вагою свого тіла, не інакше. І ми з нашими возами, щоб не погрузнути