Канцелярія хрестових походів. Остап УкраїнецьЧитать онлайн книгу.
він поперед нас удосвіта виходив, та й здивувалися, що він так мало пройшов за день. Він і розказав нам, що то в цадіка було. Ну і ми ж не дурні – взяли вина і почали пити. І за кожним разом, як хтось випивав, то пив до нього, обов’язково кажучи «лехайм». А як закінчилось вино – ми взяли ще. Цілу ніч так пили, аж до світанку. До цадіка доперли аж під вечір, коли його жінка вже мала свічки палити. То за цим разом він як побачив нашого бідняка – нічого йому не сказав, а запросив нас усіх до трапези, як ото ми тебе. Така історія.
– А де смерть?
– О, смерть і пагуба завжди чигають в кождій людській історії,– Герш явно чекав питання, щоб відкрити молодому шейгецу силу історії.– Бачиш, цадік знав, що жити тому бідаку лишилося тільки до вечора шабесу, тому й послав його додому, аби той помер серед рідних. Ну а ми, цілу ніч п’ючи за його здоров’я, тим самим подовжили його життя. Вкорочуючи своє, не інакше. А тим часом, Матвію,– старий підняв свій келих, за ним усі зробили те саме,– лехайм.
Їли і пили до глибокої ночі, аж поки Матвій не відчув, що не може більше навіть сидіти на барилі, не те що підтримувати розмову. Тож, за дозволом Герша, він виліз на воза і, примостившись серед паків, відразу заснув.
Спав недовго. Уві сні бачив нескінченні кам’яні коридори, освітлені хіба смолоскипами, і впізнавав каміння, яке поклав власноруч. У кожному коридорі, за кожним поворотом йому бачилась загорнута в саван жінка, котра повертала за наступний ріг, щойно він виходив з-поза попереднього, нагадуючи про себе лише довгими фалдами білої тканини й довгими пасмами чорного волосся. Кожен коридор, яким він проходив, спускався дедалі нижче під землю, аж поки раптом не виводив на поверхню посеред великої площі, на якій також велась будова – творіння його рук. Кожен покладений камінь здавався рідним, але коли пробував охопити поглядом цілу будівлю – вона нависала над ним, загрозливо і мізерно водночас, ніби людина, що постає проти Бога. На дотик камінь був холодний, але кожна стіна пашіла до нього вогнем із нутра, аж піт виступав на чолі, а руки пеклись об холодний камінь, з-під якого виходив ворожий йому жар. І він метався від стіни до стіни, а стіни відшаровувалися від будинків і замикалися на ньому кам’яним мішком, і десь із цього мішка на нього сяяв святий хрест, але він ніяк не міг зрозуміти, звідки саме. Прокинувся тільки тоді, коли вчергове провів рукою по кам’яній стіні, шукаючи виходу, і загнав у великий палець скабку, котра стирчала з воза.
Жиди ще спали. Трохи помордувавшись із тріскою (так і не витягнувши її повністю), Матвій закинув бисаги на плечі та, не чекаючи, поки інші прокинуться, рушив стежкою до міста. Як справедливо зауважив старий Герш, він не тримав шабес.
Того-таки вечора, коли Матвій блукав лісом геть неподалік від Ямниці, у заїзді біля міських стін подавали вечерю. Свіжа капуста, тушкована на невизначеному жирі, будз і городина – більшого своїм гостям небагатий заїзд найзвичайнісінького вечора запропонувати не міг. Усі четверо гостей, які тої ночі мали в ньому ночувати, вирішили повечеряти разом і закінчили вечірню молитву десь