Борислав смiється. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
на софi з видом конаючої i хлипала, З її очей текли сльози i промочили вже широкий кружок на обої софи. Герман зчудувався i не знав, що думати на такий вид. Жiнка, бачилось, не запримiтила його входу, не рушалась, тiльки груди її то пiдносилися, то опадали поривисто, мов у великiй натузi. Герман боявся пiдступати до неї, знаючи її крутi норови, але далi зiбрався на вiдвагу.
– Рифко, Рифко! – сказав вiн стиха, зближаючись до неї.
– Чо. хочеш? – спитала вона, бистро повертаючи головою.
– Що тобi сталося? Чого плачеш?
– Чо хочеш? – повторила вона з притиском. – Хто ту з тобою прийшов?
– Та нiхто не прийшов. Ади, нiкого нема.
– Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?
– Леон Гаммершляг.
– А вiн за чим?
– Таж знаєш, у нього нинi закладини були, просив мене…
– Але за чим його сюда принесло?
– Слухай, Рифко, – почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. – Леон – багатий чоловiк, добрий чоловiк, голова неабияка…
– Чи кажеш ти раз, чого вiн ту прийшов, чи нi? – перебила його Рифка, стискаючи кулаки.
– Адже чувш, що кажу. Тiлько послухай. Леон, кажу, багатий чоловiк. А жiнки у нього нема, тiлько одна донька. Чуєш, Рифко, ти знаєш його доньку Фаннi? Правда, що дiвчина нiчого?
– Ну?
– Знаєш, що каже Леон? «Сусiдо, – каже, – у мене одна донька, а у вас один син…»
Герман не скiнчив. На згадку про сина Рнфка посинiла, задрижала вся, а вiдтак, шпурнувши набiк стiльчик з-пiд нiг, випрямилася i крикнула:
– Розбiйнику! Кровопiйце! Проч вiд мене! Проч з-перед моїх очей..
Герман остовпiв. Вiн не знав, що се сталося з Рифкою, i лепетiв лишень раз за разом:
– Але ж, Рифко, що тобi? Що ти робиш, Рифко?..
– Проч менi з очей, потворо! – верещала Рифка. – Щоби тя бог тяжко побив та покарав! Щоби ся земля пiд тобов розступила! Iди геть вiд мене! Ти, ти говориш менi про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?..
– Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!..
– Нiчого менi вiд тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на своїм судi! А хiба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою… А ти нi та й нi! Тепер маєш, маєш, чого-сь хотiв!
– Ну, що сталося, Рифко? Я нi о чiм не знаю!
– Не знаєш? Га, не знав би ти, що нинi за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дiзнайся! На! – I вона кинула йому лист паперу. Герман дрижачими руками взяв пiм'яте, слiзьми промочене письмо, мiж тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями i тяжко плакала.
Письмо було зi Львова, вiд купця, у котрого практикував Готлiб. Герман, муркотячи, читав: «Високоповажний пане! Сам не знаю, вiд чого зачати i як розповiсти о тiм, що тут у нас сталося. Ваш син, Готлiб, уже три днi тому пропав, i всякi пошукування були дармi. Доперва нинi рано удалось полiцiї найти його одiж, звиту докупи, в корчах на Пелчинськiи горi. Його ж самого досi анi слiду. Догадка була, чи не втопився в ставi, але досi не можна було дошукатись тiла. Приїжджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити, що з ним сталося.