Мандрівки близькі і далекі. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
радість, змішана із страхом, захоплює дух – ой, щоб швидше заховатися в наступний тунель, який он зяє попереду чорною аркодужною проймою; і вже хижа паща почала всмоктувати в себе, немов сосиску, раптом стонклий потяг, що витягнувся між двома горлами тунелів; і знову зелене сяйво сліпить очі, і знову охолоджує їх вогка темрява; я нараховую понад сорок тунелів, – та ось, повернувши у протилежний бік, поїзд вихоплюється на волю: душу огортає полегша, ніби під час пробудження із неспокійного сну; паровоз утомлено зітхає, втішно посвистує, стрімко злітаючи вниз, й мене охоплює незмірний подив від того, що небесна голубизна опинилася раптом долі; тайга водоспадом рине у бездонну глибінь перекинутого неба, і треба себе примусити повірити, що внизу не синява повітря, а безмір холодної і тихої води, яка вщерть заповнила очницю землі.
Байкал!
Сповільнивши хід, поїзд далі йде тихо, милуючись дивовижею озера, що впоперек легко проглядається до протилежного берега, звідки вирушав на омулевій бочці втеклий каторжанин, і вузьким здається Байкал – рукою подати: то скорочується простір над водною гладінню, а вздовж не видно краю тій голубизні; дві години йде поїзд краєм Байкалу й зупиняється нарешті у Слюдянці.
Я вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима, вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці рибок – чи то омулі?; виходити з води ніяк не хочеться, та кличе пасажирів паровозний свисток; я з тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу; поїзд круто повертає вбік, а Байкал зникає з моїх очей назавше…
Благослови, душе моя, Господа за те, що дозволив мені побачити найчарівніший у житті сон!
Хай цей ліричний пасаж хоч трошки втишить у мені гіркоту, бо всюди на неосяжних сибірських просторах водно пекла мене тяжка пам’ять нашої історії. Й, милуючись Байкалом, я ні на мить не мав сили забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську дичавів український лицар-мазепинець, високоосвічений муж і улюбленець європейських аристократичних салонів Андрій Войнаровський; що в Уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України; що Читинську область заселили після війни західноукраїнські ізгої, плач яких вчувається мені й досі, – і знову, як колись за Вологдою, здалося мені, що всі ці простори призначені виключно для тюрем, каторг і заслань. Але ж не на те вони були створені Богом: жили тут колись вільно численні народи – нині змалілі або й зовсім зниклі, – поки їх не «визволили» від свободи озброєні й цивільні загарбники типу Єрмака й Хабарова і, як не прикро говорити, вчені колонізатори: Пржевальський, Арсеньєв і багато їм подібних…
У Владивостоці мені випала нагода переглянути кінофільм «Дерсу Узала», й подумав я тоді: російське месіянство