Три метри над рівнем неба. Федерико МоччиаЧитать онлайн книгу.
затиснув їй передпліччя.
– Агов, це я вирішую. Покажи.
– Ні, відпусти мене. Гроші ти ж узяв, ні? Чого тобі ще?
– Те, що у тебе в руці.
Полло спробував забрати в неї затиснуте. Палліна притислася грудьми до нього, відставивши якомога далі маленький кулачок.
– Відпусти мене, бо кричатиму.
– А я тебе по дупці наб’ю.
Полло нарешті дістав до її зап’ястка і потягнув до себе. Рішучо витягнув з-за дівочої спини маленький міцно стиснутий кулачок.
– Якщо ти мені його відкриєш, присягаюсь, я ніколи до тебе й слова не промовлю…
– Ой-йой, ми з тобою досі ніколи не розмовляли, то не помру й надалі…
Полло взяв маленьку м’яку руку дівчини і почав долонею відтискати її пальці. Палліна спробувала опиратися. Марно. Зі сльозами на очах вся відхилилась назад, щоб дати більше сили цим маленьким пальчикам.
– Прошу тебе, відпусти.
Полло продовжував розтискати, не слухаючи її. Зрештою, один за одним, пальці розтислися, відкриваючи свій секрет.
У руці Палліні була причина прищиків на її обличчі та набряклих грудей. Причина того нервового стану, який раз на місяць рано чи пізно вражає всіх молодих жінок, а якщо не приходить, то робить їх ще більш нервовими або ж мамами. Палліна стояла перед ним, мовчазна й пригнічена. Вона почувалася приниженою. Полло, сівши на ліжко, вибухнув гучним реготом.
– Тоді завтра ні, завтра я тебе не запрошу на вечерю. Бо що ми потім робитимемо? Анекдоти одне одному розповідатимемо?
– А, ні, це точно ні. Бо я не знаю таких масних, що змусили б тебе сміятися. А інших, упевнена, ти не зрозумієш.
– Егей, дівчинка показує зубки!
Полло був вражений.
– У будь-якому разі, гадаю, що я тебе вже достатньо розважила.
– Чому?
Палліна помасувала свої пальці. Полло це помітив.
– Ти зробив мені боляче, ти ж цього хотів?
– Та ну, вони ледь почервоніли, не перебільшуй, це скоро минеться.
– Я говорила не про руку.
І вийшла, перш ніж заплакати.
Полло залишився у кімнаті, не знаючи, що робити. Усе, що йому спало на думку, – це покласти гаманець на місце й погортати її записник. Звичайно, не віддати їй п’ятдесят штук.
Діджей, тип із дещо довшим, ніж в інших, волоссям – щоб підкреслити свою належність до артистичного світу, – пританцьовував вихилясами у ритм музики. Його руки рухалися туди-сюди по двох дисках, а поролонові навушники давали можливість попередньо прослуховувати музику, щоб не осоромитися, поставивши гостям щось не те. Малюк підійшов до нього.
– Гей, шефе, поставиш мені цю касету?
Ді-джей, прочитавши прохання по губах, узяв касету і поставив її у ближній приймач. Натиснув кілька кнопок, скеровуючи музику собі в навушники. Малюк стояв і дивився на нього, посміхаючись.
Ді-джей раптом аж на лиці змінився. Музика з касети полилась у навушники. Витримав заледве кілька секунд.
– Ти що, дурний? – зняв навушники й одразу ж вийняв касету. – Це ж «Антракс» – більшість тих, що тут, утечуть, а у решти волосся на голові заворушиться.