Чорна рада (збірник). Пантелеймон КулішЧитать онлайн книгу.
тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені Бог сина, такого ж, як і я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
– Нехай велик росте да щаслив буде! – каже Шрам.
– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
– Нічим не треба, Тарасе.
– Як то нічим? – здивовавшись, каже Сурмач. – Хіба зарок положив?
– Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.
Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.
– Добродію мій, – каже, – любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш по-порськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!
– Рад я йому з щирого серця, – каже Шрам, – пошли йому, Господи, щастє й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку.
– Та на добре діло, добродію, завсіди пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, – тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий-сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!»
– Одумайся, Бога ради, Тарасе! – каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє). – Чи до речі ж отеє чоловікові, приїхавши до церков Божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
– Та що ти, куме, коло нього панькаєш? – сказав хтось ізбоку товстим голосом. – Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано – кармазини. Цебто вже наш брат їм не кунпанія, – от воно що!
Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.
– Е, пек же його матері! – закричало десятеро разом. – Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?
– Пхе, – каже господар, – якого ж чорта нам коло них панькати?
– К дияволу кармазинів! – загукала громада, роздродившись, як бугаї. – Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний Радзивілл загуркотав із гармат у городські ворота?
Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
– А ви ж, – каже, – прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А Радзивілл прийшов, так ви, окаяннії, не одвітовали йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзивіллові місто