Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран ФоерЧитать онлайн книгу.
бігав магазином від вітрини до вітрини, перевіряючи, чи не тестував тато якесь інше приладдя. Тільки так я міг довести, чи він справді купував мистецьке приладдя, чи просто розписував ручки, бо йому потрібно було купити ручку.
Я не міг повірити своєму відкриттю.
Його ім’я було всюди. Він тестував маркери, і тюбики з олійними фарбами, і кольорові олівці, і крейду, і ручки, і пастелі, і акварелі… Він навіть нашкрябав своє ім’я на шматку формувальної глини, і ще я знайшов ніж для різьби із залишками жовтої глини, тож я знав, що саме його тестував тато. Скидалося на те, що він планував найбільший мистецький проект за всю історію людства. Але дечого я не розумів: усе це мало б відбуватися близько року тому.
Я знову відшукав менеджера.
– Ви казали, що я можу звернутися до вас, якщо мені знову знадобиться ваша допомога.
– Дозволь мені закінчити із цим покупцем, а тоді я буду вся до твоїх послуг, – відповіла вона.
Я чекав, поки вона закінчить консультувати іншого покупця. Тоді вона повернулася до мене.
– Ви сказали, що я можу звернутися до вас, якщо мені знову знадобиться ваша допомога. Що ж, мені потрібно переглянути річні звіти з продажів вашого магазину.
– Для чого?
– Щоб дізнатися, коли саме мій тато тут був, і що саме він тут придбав.
– Для чого?
– Мені потрібно знати.
– Але навіщо?
– Ваш тато не помер, тому я не можу вам пояснити.
– Твій тато помер?
Я відповів «так» і додав:
– Я дуже вразливий.
Вона підійшла до каси, яка виявилася комп’ютером, і почала одним пальцем щось друкувати.
– Продиктуй ще раз його прізвище.
– Ш.Е.Л.Л.
Вона натиснула ще декілька кнопок, подумала, а тоді сказала:
– Нічого немає.
– Нічого?
– Він або нічого не купив, або ж заплатив готівкою.
– Що за?… Зачекайте.
– Перепрошую?
– Оскар Шелл… Так, мам… Бо я у ванній… Бо він у мене в кишені… Угу… Угу… Трохи, але я можу тобі подзвонити, коли вийду з ванної, добре?… Десь за півгодини… Це особисте… Мабуть… Угу… Угу… Добре, мам… Так… Па…
– Що ж, тоді я маю ще одне запитання.
– Ти звертаєшся до мене чи до телефону?
– До вас. Як давно ці блокноти стоять у вітринах?
– Я не знаю.
– Мій тато помер понад рік тому. Це ж досить давно, правда ж?
– Вони точно не стоять тут стільки часу.
– Ви впевнені?
– Майже впевнена.
– Ви впевнені більше, ніж на сімдесят п’ять відсотків, чи менше?
– Більше.
– На дев’яносто дев’ять відсотків?
– Менше.
– Дев’яносто відсотків?
– Десь так.
Я на декілька секунд замислився.
– Це досить багато відсотків.
Я побіг додому і продовжив свої пошуки в Інтернеті. Я з’ясував, що в Нью-Йорку живе чотириста сімдесят дві людини з прізвищем Блек. Адрес було менше, усього двісті шістнадцять, тому що, звісно, деякі Блеки жили разом. Я підрахував, що якби я навідував