Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
риглях» була замітка, яка починалася словами: «Міс Марґітан або, як ніжно кличуть її лісбонці звідусіль, Опаришка…»
Містер Гіґґінс, наш лисий директор (легковажно названий у «Риглях» Битком[57]), сказав мені, що міс Марґітан образило та засмутило те, що я написав. Проте, вочевидь, вона була не настільки ображена, щоб не згадати давнього біблійного застереження. «Мені належить помста, я відплачу», – мовила вчителька стенографії. Містер Гіґґінс сказав, що вона вимагала відсторонити мене від занять.
У моєму характері сплелися, наче волосся в косу, дикість і глибокий консерватизм. Моя шалена частина написала «Сільські риглі» та принесла їх до школи. Але тепер баламут містер Гайд скарлючився та вислизнув у чорний хід, а доктору Джекілу лишалося тільки уявляти, як на мене подивиться мама, коли дізнається, що мене відсторонили, – цей біль у її очах. Мені треба було викинути з голови думки про неї, негайно. У десятому класі, на рік старший за більшість однокласників, при зрості 188 см я був одним з найбільших хлопців у школі. Я люто не хотів розплакатися в кабінеті містера Гіґґінса – не тоді, коли коридорами шугали діти, які з цікавістю позирали на нас у віконце – на містера Гіґґінса за столом і на мене на «місці для поганих хлопців».
Усе закінчилося тим, що міс Марґітан погодилася на формальне вибачення і щоб цей поганий хлопець, який насмілився назвати її Опаришкою в газеті, два тижні затримувався після уроків. Погано. Але чи є в старшій школі взагалі щось хороше? У тому віці, коли школа для нас як турецький полон, вона практично всім нам здається найсерйознішим ділом у світі. Лише в другу-третю зустріч випускників ми починаємо розуміти, якою це все було дурницею.
За день-другий мене привели в кабінет містера Гіґґінса і поставили перед нею. Міс Марґітан сиділа прямо, як шомпол, склавши артритні руки на колінах та незмигно дивлячись на мене сірими очима. Тоді я зрозумів, що вона якось відрізняється від решти дорослих, яких я знав. Мені не зразу вдалося визначити, у чому полягала відмінність, але я знав, що цю жінку неможливо причарувати, схилити на свій бік. Пізніше, запускаючи паперові літачки разом з іншими поганими хлопцями та дівчатами в кімнаті, де ми після уроків відбували покарання (яке виявилося не таким і кепським), я вирішив, що все просто: міс Марґітан не любить хлопців. Вона була перша жінка в моєму житті, яка не любила хлопців – навіть трошечки.
Якщо це щось міняє, то моє вибачення було щиросердим. Міс Марґітан справді образило написане мною, це можна було зрозуміти. Сумніваюся, що вона мене ненавиділа, – певно, була для цього надто зайнята, – проте представляла Національне товариство пошани[58] у ЛСШ, і, коли за два роки моє ім’я з’явилося в списку претендентів на їхню стипендію, вона мене ветувала. Національному товариству пошани не потрібні юнаки «як він», заявила вона. З часом я став вважати, що вона мала рацію. Хлопцеві, який колись витер дупу отруйним плющем, дійсно, мабуть, не місце в клубі кмітливих людей.
Відтоді
Біла більярдна куля для удару києм.
The National Honor Society – загальнонаціональна американська організація з філіями в старших школах, чия мета – будити охоту до науки, стимулювати бажання служити, заохочувати лідерство, формувати в учнів характер.