Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
могли. Таббі ходила в своїй рожевій уніформі на роботу в «Dunkin’ Donuts» і викликала копів, коли п’яні, що заходили на каву, починали буйно поводитися. Я прав мотельні простирадла і продовжував писати короткометражки жахів.
Починаючи «Керрі»[89], я вже працював учителем англійської в сусідньому містечку Гемпден. Мені платили 6400 доларів на рік, що здавалося немислимою сумою після ставки в долар шістдесят за годину, яку я отримував у пральні. Якби я сів і порахував, не забуваючи весь час, проведений на нарадах після уроків і за перевіркою зошитів удома, то побачив би, що сума дуже навіть мислима і що наше становище погане як ніколи. Наприкінці зими 1973-го ми жили в даблвайд-трейлері[90] в Гермоні, маленькому містечку на захід від Бангора (значно пізніше, даючи інтерв’ю для «Плейбоя», я назвав Гермон «дупою світу». Гермонці тоді розлютилися, тож я прошу пробачення. Гермон – не більше, ніж пахва світу). Я їздив на «б’юїку» з несправною трансмісією, на ремонт якої в нас не було грошей; Таббі досі працювала в «Dunkin’ Donuts»; у нас не було телефону – ми просто не могли дозволити собі щомісяця за нього платити. О тій порі Таббі пробувала писати оповідання-зізнання (зразка «Надто вродлива, щоб лишатись незайманою») й негайно почала отримувати персональні відповіді типу «це не зовсім те, що нам треба, але ви пишіть іще». Вона прорвалася б уперед, якби щодня мала на годину-другу більше, але в неї були тільки стандартні двадцять чотири. Крім того, інтерес до формули журналів зізнань («три R»: Rebellion, Ruin, Redemption[91]), який у неї був на початку, швидко вивітрився.
Моя творчість теж не надто мала успіх. Жахи, наукову фантастику та детективи з чоловічих журналів витісняли дедалі живописніші історії про секс. Це була тільки частина проблеми. Серйознішим клопотом стало те, що вперше в житті мені було важко писати. Заковика була в учителюванні. Мені подобалися колеги, я любив дітей, навіть такі собі бівіси та батхеди були цікавими, але в п’ятницю до кінця дня я часто почувався, наче до мого мозку весь тиждень були під’єднані клеми. Якщо я коли й впадав у відчай через власну кар’єру письменника, то це тоді. Я бачив себе через тридцять років: вбраний у такий, як зараз, затертий твідовий піджак із латками на ліктях, із пивним черевцем, яке накочується поверх штанів кольору хакі; у мене кашель курця через надмірну кількість «Pall Mall», грубші окуляри, рясніша лупа; а в шухляді шість-сім незавершених рукописів, з якими періодично продовжую гратися – зазвичай коли п’яний. Коли питають, чим займаюсь у вільний час, я кажу, що пишу книжку – чим іще має займатись у вільний час усякий викладач літтворчості? І звісно, я брешу собі, кажу, що ще є час, ще не запізно, є письменники, які почали аж після п’ятдесяти, або, бляха, навіть після шістдесяти. І таких, певно, багато.
Якби не моя дружина, два роки, що я викладав у Гемпдені (та прав білизну в «Нью-Франкліні» протягом літніх канікул), склалися б ґрунтовно інакше. Якби вона сказала, що вважає час, проведений за написанням оповідань на ґанку будинку на Понд-стрит чи
«Carrie» (1974), українською книга не видавалася.
Doublewide trailer – різновид переносного бюджетного житла; складається з двох секцій, які доставляються на місце окремо і збираються в один будинок.
Бунт, крах та покута.