Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі СікібуЧитать онлайн книгу.
в таких випадках корисною була б доросла, обізнана з життєвими справами людина, а вони обидва, ще зовсім молоді, не знали, що й робити. Зрештою Кореміцу сказав: «Сторожеві не варто про це казати. Сам він людина надійна, але ж має рідню, яка, природно, може проговоритися. У будь-якому разі вам передусім треба виїхати звідси». – «Так, але де ми знайдемо малолюдне місце?» – «Правду кажете. Бо якщо повернемося на П’яту лінію, то її служниці з горя почнуть плакати і стогнати, тож численні сусіди, готові нас осудити, природно, про все дізнаються. Найкраще переїхати в гірський монастир, де ніхто не зверне на нас уваги. – І, трохи подумавши, Кореміцу додав: – Одна пані, яку я знав колись, недавно постриглася в монахині й перебралася у Східні гори. Вона була годувальницею мого батька, але тепер постаріла і виїхала зі столиці. Людей там багато, але вона живе окремо». І от удосвіта до будинку підкотили карету.
Оскільки Ґендзі не мав сили тримати в руках мертве тіло, то Кореміцу, загорнувши його у ряднину, сам відніс у карету. Жінка, тендітна і чарівна, навіть тепер не викликала відрази. Її блискуче волосся, невміло загорнуте в ряднину, вибивалося назовні, й від його полиску в очах Ґендзі потемніло, а серце охопив незагойний смуток. «Будь-що треба залишатися з нею до кінця», – подумав він, але Кореміцу порадив інше: «Швидше сідайте на коня і вирушайте до садиби на Другій лінії, поки дороги безлюдні».
Посадивши Укон у карету і підгорнувши шаровари, Кореміцу пішов услід пішки, бо коня віддав Ґендзі. «Яка дивна похоронна процесія», – думав він, але, дивлячись на свого пригніченого горем пана, був готовий ризикувати життям заради нього. А тим часом Ґендзі у повній нестямі добрався до садиби на Другій лінії. «Звідки ви повернулися? Ви здаєтеся хворим», – казали домашні, але Ґендзі пройшов у спочивальню. Нестерпна туга облягала серце: «Чому я не поїхав разом з ними? Що вона подумає, коли раптом оживе? О, з якою гіркотою на душі вона дізнається, що я покинув її!» Вир сумних думок розпирав груди, й незабаром він відчув такий нестерпний головний біль і сильний жар у тілі, що подумав про наближення власної смерті.
Хоча сонце підбилося досить високо, Ґендзі не вставав. Здивовані служниці пропонували йому їжу, але він від усього відмовлявся і, страждаючи, не знав, як собі зарадити. А тим часом з палацу прибув гонець. Мовляв, Його Величність не зміг учора відшукати Ґендзі, а тому занепокоївся. Навідувалися і сини Лівого міністра, але Ґендзі погодився на розмову лише з То-но цюдзьо й то через завісу. «Моя колишня годувальниця, – розповідав Ґендзі, – з п’ятого місяця нинішнього року тяжко занедужала. Постригшись у монахині й узявши на себе обітницю, вона, можливо, через те почувалася краще, та недавно хвороба повернулася, і вона знов ослабла. «Відвідайте мене ще хоч раз», – передала вона, тож я, знайомий з нею з дитинства, подумавши, що вона вважатиме мене безсердечним тепер, коли її життя наближається до кінця, вирушив до неї, але виявилося, що саме тоді один її слуга, вже давно хворий,