Сюньове Сульбакен. Весільний марш. Бйорнстьєрне БйорнсонЧитать онлайн книгу.
глянув на жіночу половину: дівчинка ще клячала на лаві, але мала такий розгублений, збентежений вигляд, аж хлопчик почав здогадуватися, що поводився він справді негідно. По-мітивши його погляд, Сюньове злізла з лави і більше не показувалася.
Наперед вівтаря виступив паламар, за ним – священик. Турбйорн заворожено слухав і дивився на дійство.
Потім паламар і священик вийшли й знову з’явилися, а він сидів на батькових колінах і думав, чи покажеться Сюньове іще?
Той курдупель, що стягнув його з лави, сидів віддалік на ослінчику, й щоразу, як тільки хотів підвестися, діставав тлумака в плечі від старого, що куняв собі, але справно прокидався від найменшого поруху опецька.
«Чому ж вона не дивиться сюди?» – думав Турбйорн. Кожна червона стрічка, майнувши поблизу, нагадувала йому про Сюньове; кожен образ на стінах старої церкви був схожий на неї, а може, навіть трохи поступався їй красою. О, вона таки визирнула! Та побачивши, що він дивиться на неї, споважніла й знову сховалася.
Утретє вийшли перед вівтар паламар зі священиком, задзвонили дзвони, усі попідводилися з лав. Батько знову заговорив з білявим чоловіком, вони разом рушили на іншу половину церкви – жінки вже також попідводилися зі своїх місць. Першою в прохід вийшла світловолоса жінка з такою ж усмішкою, як у чоловіка, але трохи стриманішою. Вона була зовсім маленького зросту, бліда на обличчі й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дівчинки, але вона швидко заховалася від нього за материну спідницю.
– Не чіпай мене!
– Він, мабуть, уперше в церкві, – мовила жінка, поклавши руку йому на плече.
– Уперше, – підтвердив Семун. – Тому й відразу побився…
Турбйорн засоромлено звів очі на жінку, потім глянув на Сюньове – дівча видалося йому ще суворішим, ніж дорослі.
Усі вийшли з церкви: старші, бесідуючи між собою, Турбйорн плівся за Сюньове; щоразу, як він надто близько підходив до неї, вона тісніше горнулася до матері. Зухвалого опецька ніде не було видно. Дорослі стали на моріжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кілька разів згадували Аслака, і, злякавшись, що мова зайде й про його нечемність, відійшов про всяк випадок подалі.
– Нічого тобі тут слухати, – мовила матір до Сюньове. – Відійди собі вбік, сонечко… Чуєш, що кажу!
Сюньове неохоче відійшла. Турбйорн підступив ближче, не зводячи з неї очей, вона також не відводила погляду. Отак стояли вони доволі довго й дивилися одне на одного.
– Фе! – нарешті озвалася дівчинка.
– Чому так кажеш? – запитав Турбйорн.
– Фе! – повторила мала. – І не сором тобі?
– А що я такого зробив?
– Побився у церкві під час відправи… Фе!
– Коли ж то було!
Дівчинка спантеличено замовкла, а тоді озвалася знову:
– То це ти Турбйорн Ґранлієн?
– Я… А ти Сюньове Сульбакен?
– Так… Мені завжди казали, що ти дуже чемний.
– Це неправда. Я найгірший