Полліанна дорослішає. Елінор ПортерЧитать онлайн книгу.
швидкий біг, наразі, ще залишається для неї однією із заборонених розваг. Але, як на Джиммі, це вже було не так істотно. Головне, що його щоки вже не пашіли, а сльози відступили від очей. Джиммі знову був самим собою.
Розділ 3Доза Полліанни
Із наближенням восьмого вересня – запланованого дня приїзду Полліанни – місіс Рут Керю впадала у дедалі глибше роздратування. Вона картала себе за обіцянку взяти до себе дівчисько, в якій розкаювалась першої миті. Не минуло доби від часу їхньої з Деллою розмови, як вона написала сестрі, вимагаючи розірвати домовленість. Та Делла відповіла, що відступати запізно, оскільки вона сама і доктор Еймс уже відправили свої листи Чилтонам.
Невдовзі по тому надійшов лист від Делли, в якому повідомлялося, що місіс Чилтон дає згоду і за кілька днів приїде у Бостон, щоб уладнати питання зі школою тощо. Відтак, залишалось тільки дозволити подіям розгортатися своїм шляхом. Усвідомивши це, місіс Керю схилилась перед неминучістю, хоча й надто неохоче. Коли до неї навідалися, як обіцяли, Делла і місіс Чилтон, вона не переступала правил елементарної гостинності, однак була задоволена, що нагальні справи і брак часу змусили місіс Чилтон обмежитись дуже коротким перебуванням.
Те, що прибуття Полліанни передбачалось не пізніше, ніж на восьме вересня, було тільки на ліпше, оскільки, замість примиритися з думкою про появу нової людини в домі, місіс Керю тільки дедалі більше дратувалася з приводу того, що вона називала «хвилинною слабкістю», через яку вона «пристала на безглузду вигадку Делли».
Делла, як на те, усвідомлювала, в якому душевному стані перебуває її сестра. І якщо зовні вона трималась бадьоро, то в глибині душі неабияк побоювалась щодо можливих наслідків. Але вона вірила у Полліанну і, раз поклавшись на дівчинку, вирішила дозволити тій одразу розпочати свою роботу самій, без стороннього втручання. Для цього вона примудрилась влаштувати так, щоб місіс Керю зустріла їх з дівчинкою на вокзалі; а там, одразу по перших привітаннях, представила одна одній гостю і сестру і, пославшись на попередню домовленість, просто зникла. Таким чином, місіс Керю не встигла отямитись, як залишилася з дитиною віч-на-віч.
– Делло, ох… Делло, ти не можеш… Я ж не… – розпачливо гукнула вона, намагаючись затримати сестру.
Але та була вже далеко і, якщо чула, то не показала виду. Сприкрена Місіс Керю обернулася до малої, що стояла поруч.
– Яка прикрість! Вона вас не почула… – сказала Полліанна, проводжаючи медсестру поглядом, сповненим надії. – А я так хотіла, щоб вона ще трішечки побула зі мною… Але тепер у мене є ви. І я з цього щаслива.
– Атож, у тебе є я, а у мене є ти, – дещо похмуро підтвердила жінка. – Ходімо, нам у цей бік, – додала вона, показуючи праворуч.
Полліанна слухняно повернула і почимчикувала поруч з місіс Керю через велетенський вокзал. Раз чи двічі вона занепокоєно глянула у насуплене обличчя жінки. І, нарешті, наважилась висловити свої побоювання.
– Мабуть, ви сподівалися, що я буду гарненькою… – промовила