Хто боїться смерті. Ннеди ОкорафорЧитать онлайн книгу.
йому, як полинула кудись під час обрізання. І нарешті детально розповіла йому про червоне око. Мвіту не вразило навіть це. Тут мені варто було б замислитись, але я була надто закохана в нього, щоб цим перейматися.
Піти в пустелю додумалася я. Зробити це тієї ж ночі додумався він. Тоді я потай пішла з дому вдруге. Ми пройшли піском кілька миль. Зупинившись, розвели багаття. Нас оточувала пітьма. Пустеля не змінилася, відколи я покинула її за шість років до цього. Нам було так спокійно посеред прохолодної тиші, що наступні десять хвилин ми не могли нічого сказати. Тоді Мвіта тицьнув у вогонь і заявив:
– Я не такий, як ти. Не зовсім такий.
– Тобто? – перепитала я. – Ти про що?
– Зазвичай я просто даю людям залишатися при своїй думці, – сказав він. – Я ставився так і до тебе. Навіть після того, як тебе пізнав. Відколи я побачив тебе на тому дереві, минуло вже більше року.
– Давай до суті, – нетерпляче попросила я.
– Ні, – гарикнув він. – Я скажу це так, як хочу, Оньєсонву. – Роздратувавшись, він відвів від мене погляд. – Маєш навчитися часом промовчати.
– Ні.
– Так.
Я закусила нижню губу, намагаючись промовчати.
– Я не зовсім такий, як ти, – нарешті сказав він. – Просто послухай, гаразд?
– Добре.
– Твоя мати… на неї напали. На мою матір – ні. Всі вважають, що дитина-еву – це така, як ти, коли на матір нападає чоловік нуру і йому вдається її запліднити. Ну а моя мати закохалася в чоловіка нуру.
Я пирхнула.
– Це не тема для жартів.
– Так буває, – наполіг він. – І так, ми народжуємося з такою самою зовнішністю, як діти… від зґвалтувань. Тобі не слід вірити всьому, що ти чуєш і читаєш.
– Гаразд, – тихо сказала я. – Про… продовжуй.
– Моя тітка розповідала, що моя мати працювала на родину нуру, а син господарів потай розмовляв із нею. Вони закохались, а за рік моя мати завагітніла. Коли я народився, розійшлася звістка про те, що я – еву. В тому районі нападів не було, тож люди не могли збагнути, звідки я взявся. Невдовзі стало відомо про кохання моїх батьків. Моя тітка казала, що хтось побачив моїх матір і батька разом одразу після мого народження, що батько потай пробрався до її намету. Я ніколи не дізнаюся, хто нас зрадив – нуру чи океке.
Прийшов натовп – я знов-таки не знаю, нуру чи океке. Вони накинулись на мою матір із камінням. Накинулись на батька з кулаками. Про мене вони не згадали. Мене сховала в безпечному місці тітка, батькова сестра. Вони з чоловіком залишили мене в себе. Смерть батька наче виправдала моє існування.
Якщо батько – нуру, то дитина – теж нуру. Тож мене ростили як нуру в домі тітки та дядька. Коли мені було шість, дядько віддав мене в учні до чаклуна на ім’я Даїб. Гадаю, я мав бути за це вдячний. Даїб часто їздив на виставки. Дядько казав, що колись він був військовим. А ще знався на літературі. Мав багато книжок… і всі їх зрештою знищили.
Мвіта насупився й замовкнув. Я стала чекати, коли він продовжить.
– Дядькові