Ім'я вітру. Патрик РотфуссЧитать онлайн книгу.
нервово засміявся.
– Ні. Розумієте, до нас дійшла чутка…
– «До нас»? – втрутився Коут.
– Я подорожував із вашим давнім другом. Скарпі.
– Він узяв вас під крило, так? – промовив Коут собі під ніс. – Оце так. Учень Скарпі.
– Насправді швидше колега.
Коут кивнув, досі не виражаючи жодних почуттів.
– Я міг би здогадатися, що він знайде мене першим. Ви обидва пліткарі.
Хроністова усмішка скисла, і він проковтнув слова, які першими опинились у нього на вустах. Заспокоївся він лише за мить і не без зусилля.
– То чим я можу вам прислужитися? – Коут відклав чистий шматок полотна і всміхнувся своєю найкращою шинкарською усмішкою. – Чогось поїсти, випити? Кімнату на ніч?
Хроніст завагався.
– У мене тут є все, – Коут завзято змахнув рукою, показуючи за шинквас. – Старого вина, м’якого й красивого? П’янкого меду? Темного пива? Чогось плодового! Слив’янки? Вишнівки? З зеленого яблука? Чи афинівки? – Коут показав на кожну з пляшок по черзі. – Ну ж бо, ви ж точно чогось бажаєте! – Він усе говорив, а його усмішка ставала дедалі ширшою, відкриваючи забагато зубів для привітного шинкарського усміху. Очі ж його водночас холоднішали, в них зростали жорстокість і гнів.
Хроніст опустив погляд.
– Я думав, що…
– Ви думали, – насмішкувато промовив Коут; від його усмішки не лишилось і сліду. – Дуже сильно в цьому сумніваюся. Інакше ви могли б подумати, – це слово він вимовив різко, – на яку небезпеку мене наражаєте, їдучи сюди.
Хроніст почервонів на виду.
– Я чув, що Квоут – безстрашний, – енергійно промовив він.
Шинкар знизав плечима.
– Безстрашними бувають лише священики й дурні, а мої стосунки з Богом ніколи не були ідеальними.
Хроніст насупився, розуміючи, що його провокують.
– Послухайте, – спокійно повів він далі, – я був надзвичайно обережним. Про те, що я їду, не знав ніхто, крім Скарпі. Я нікому про вас не казав. Власне, я й не сподівався вас знайти.
– Мені стало набагато легше, – саркастично відказав Коут.
Явно засмутившись, Хроніст заговорив:
– Я першим визнаю, що моє прибуття сюди, можливо, було помилкою. – Він замовк, надаючи Коутові можливість йому заперечити. Коут не заперечив. Хроніст тихенько натужно зітхнув і продовжив: – Але що зроблено, те зроблено. Ви навіть не подумаєте…
Коут хитнув головою.
– Це було давно…
– Ще й двох років не минуло, – заперечив Хроніст.
– …а я вже не той, – продовжив Коут, не зупиняючись.
– А яким саме ви були?
– Я був Квоутом, – просто сказав він, не бажаючи, щоб від нього домоглися ще якогось пояснення. – Тепер я – Коут. Я дбаю про свій шинок. Це означає, що пиво коштує три шими, а кімната на одного – один мідяк. – Він із шаленим завзяттям знову заходився чистити шинквас. – Як ви сказали, «що зроблено, те зроблено». Історії подбають про себе самі.
– Але ж…
Коут підняв очі, і на якусь мить Хроніст розгледів дещо